Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Секрети природи

Здавна в Україні відомо, що на землі є так звані місця, де не можна селитися. Раніше їх знаходили за конкретними прикметами іноки, схимники, лозоходці. Сьогодні такі місця дослідники природи називають геопатогенними зонами, хоча незаперечних наукових доказів їх існування немає.
Цивілізація поступово відучила людину відчувати наближення небезпеки. У тварин ці властивості не втрачені. Часто люди, збудувавши новий дім або переїжджаючи в нову квартиру, першого впускають до оселі собаку. І ліжко ставлять на місце, де собака спав, уночі бо це завжди сприяло здоровому сну.
Спостерігаючи за котами, люди з’ясували, що, на відміну від собак, вони надають перевагу саме так зва-ним геопатогенним зонам. Тому так часто знаходять собі місце біля побутових приладів — телевізора, потужних електричних нагрівачів тощо. Кіт відчуває хворий орган людини, лягаючи на нього. Погладжуючи пухнасте створіння, яке лежить на колінах, ми розслабляємося, відчуваємо спокій і задоволення.
У народі вважають, що, притулившись на кілька хвилин до берези, сливи, вишні, дуба, модрини, людина позбувається негативної енергії. Вважають, що ці дерева ростуть краще в негативних енергетичних зонах, так само як і папороть, очерет, кропива. Якщо ж верба, клен, береза або ялина нахилилися в один бік, значить поб-лизу є «водяна жила». Будинкам, зведеним над такими жилами, загрожує небезпека зараження дерева руйні-вним грибком.
Коли в якомусь місці буйно ростуть болиголов, наперсник, осінній пізньоцвіт, то, за народною прикме-тою, їх слід оминути.
До енергетичних зон чутливі городні рослини, квіти, трави. Інколи квітку, що всихає на підвіконні, досить пересунути трохи вбік, і вона швидко почне оживати.
Часто видно, як на грядках рослини за однакових умов неможливо виростити гарними. Одні — гірше ні-куди, зате інші — напрочуд гарні.
По-різному реагують на геопатогенні зони птахи й комахи. Дикі бджоли завжди селяться в них. Якщо в такому місці поставити вулики з домашніми бджолами, то меду вони дадуть утричі більше. Залюбки селяться в таких зонах сови. Проте поряд з геопатогенною зоною ви не побачите жодного мурашника.
Кажуть, що лелеки й ластівки часто селяться на дахах благополучних будинків. За старовинним повір’ям, лелека, який гніздиться на будинку, приносить щастя, добробут, багато дітей і захищає від ударів блискавки.
Однак єдиного наукового пояснення причин різної реакції тварин і рослин на так звані геопатогенні зони немає. Та й саме існування таких місць на землі ще вимагає доказів. Люди теж по-різному ставляться до на-родних прикмет. А чи зважати на так звані згубні зони, чи ні — особиста справа кожного.

Автор: admin. Рубрика: Твори на вільну тему. Коментування вимкнуто

За законами природи

Цілком імовірно, що споконвічна віра в чудодійне — закономірний початок того шляху, яким ішло людс-тво, пізнаючи світ. Люди не знали й не могли знати, що навколишня природа розвивається об’єктивно й зако-номірно.
Майже за кожним природним явищем наші предки бачили певні невідомі й могутні сили. Було загаль-ноприйнятим, що земля тоді трималася на трьох слонах і черепасі, тварини виростали на деревах, у надрах землі містилося потойбічне царство, у піднебессі літали дракони з вогняними язиками, а саме небо на обрії змикалося із землею.
Що це — казки? Ні, це закономірний і неминучий шлях, яким наші пращури йшли до оволодіння знан-нями.
Не слід забувати, що наші погляди на світ, його таємниці визначаються загальним рівнем розвитку науки й культури. Сто років тому прояви особливостей психіки людини — сновидіння — поставали у вигляді дійсних представників потойбічних сил, належали до розряду усталених чудес.
Минає час, наука іде вперед, і чудо утрачає ореол незбагненності, свої найістотніші ознаки.
Варто згадати звичайне відтворення звуку. Винайдений Едісоном спосіб його запису на грамофонну платівку демонструвався в цирках, немов одне із чудес світу. Фонограф характеризувався на афішах не інакше як «незбагненна загадка природи».
А як же чудеса? Відповідь зрозуміла: потрібно намагатися знайти їх логічне наукове пояснення.
Це, звісно, дуже важко, але процес пошуку, знаходження способів вирішення розкривають перед нами безмірно багату скарбницю уже здобутих людством знань, привчають до логіки наукового мислення, переко-нують у безмежній пізнаванності світу.
«Знання — сила!» Ці крилаті слова людство збагнуло давно. Мільйони людей жили, не вміючи ні читати, ні писати; покладалися тільки на свій життєвий досвід. Із часом людині, озброєній елементарними знаннями, жилося значно легше. Згодом знання допомогли підкорити, розумно використати силу неба і землі.
Нині, коли розвиток цивілізації сягнув небувалих висот, потреба в нових знаннях є очевидною. Тільки глибина знань дає можливість людині чути й бачити за тисячі кілометрів, досліджу вати таємниці океанів, підкорювати космічні атмосфери.

Автор: admin. Рубрика: Твори на вільну тему. Коментування вимкнуто

Батьків сад

Колись на крутому схилі гори буйна фантазія позбирала з усіх усюд дерева, і тепер вони створили мальо-вничу строкату сім’ю. Між стовбурами дерев пробивалося світло літнього сонця, простір манив загадковим затишком. Батько, ідучи від дерева до дерева, перед кожним зупинявся, наче зустрівся зі знайомою людиною.
У саду на схилі гори були не тільки розлогі яблуні, а й зовсім молоденькі яблуньки. Так само росли різно-го віку та різних сортів груші. Черешні, вишні, сливи, абрикосові дерева, кущі аґрусу, смородини, порічок, густі малинові зарості. А ще грецькі горіхи, кущі глоду, шипшини, ліщини. Упереміжку з ягідними та плодовими деревами — і дубки, й липи, й черемхи.
Посеред саду вигнались у височінь тополі, білокорі берези світилися, сяяли білизною стовбурів, шумува-ли плетивом кіс.
Гора така, зауважив товариш, — що ні під город не зореш, ні збудуєшся. То кожен господар напроти своєї хати чи траву косить для корови або кози, чи ось так позасаджував деревом. А наш батько скільки жив у хаті під горою, то саджав дерева. Ото за багато літ і понасаджував.
Старий, спираючись на ціпок, торкався до дерев долонею, наче хотів відчути їхнє тепло або ж передавав їм тепло своє.
Оцей дуб, — показав товариш на ошатного кремезня, — ми вдвох із батьком посадили. Кожне дерево тут посаджене не самим батьком, а з яким-небудь гостем, із іншим чоловіком. Кожне дерево — це пам’ять про ту людину. Батько пам’ятає про них усіх. А біля отого каштана, що за березами росте, раптом зупиняється й питає: «А з ким же я садив його, не пам’ятаєш?» Звісно, я не пам’ятаю, бо, може, й не знав ніколи. То він аж посірів на лиці, що ім’я людське забулося.
Почувши розповідь товариша, я вже по-іншому дивився на строкатий сад на схилі гори. Колисаний вітер-цем, він обізвався легким шелестом гілля, хистким мереживом тіней, що плавало по траві, голосами птахів, що пурхали поміж віття. Стежачи, як до нас наближається батько, я подумав про те, що він, мабуть, ось зараз іде не просто поміж дерев, а поміж спогадів, які й складають його сьогоднішню справжню сутність.

Автор: admin. Рубрика: Твори на вільну тему. Коментування вимкнуто

Рідні жита

Від станції до села було три кілометри. Андрій ішов пішки старою польовою дорогою, хоча поряд з висо-ковольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту.
Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, у п’янкій високості заливалися жайворони. Андрій зайшов у жито, яке закрило його майже з головою, зупинився. Захопив кілька ласкавих колосків, притиснув до обличчя. Не-ймовірно! Минають віки, люди вже мчать у темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пес-тять на своїх грудях все нові покоління. Яка неповторна сила!
Здрастуйте, жита! Низький уклін тобі, безкрає батьківське поле! Поцілуй мене, вітре пестливий, як колись у дитячі роки! Я часто, вибігаючи вранці за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, удивлявся в голубе марево на обрії. Там я бачив майбутні дороги! Тепер повертаю безмірну вдячність тобі, полям, сонцю, родючій, незабутній батьківській землі…
Котять хвилі жита. Мов чарівні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. З-за горба виринули перші хати рідного села. Замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засмія-вся від радості. Білий паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок… Славен будь! Ти знову здіймає-шся під хмари, і оченята мужніх хлоп’ят вбирають у себе чари небесної безодні. Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змій!..
А ось і село. Вишневі сади. А понад ними, скільки око бачить, манячать у повітрі антени радіо й телевізо-рів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в навко-лишній світ. Здрастуй, село!..
Зі скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір’я. Мамо, чи серце твоє віщує, що син недалеко?
Загуркотіло в сінях. На ґанок вибігла літня жінка. Кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти свого велетенського зросту схилявся, ніжно цілував сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі…
Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ласкавими синіми очима з-під кудлатих брів, рідними очима єдиного сина.

Автор: admin. Рубрика: Твори на вільну тему. Коментування вимкнуто