Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Рубрика «Uncategorized»

ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ

Політичній карті світу властива висока динамічність. Вона відображає головні політико-географічні зміни: утворення нових незалежних держав, зміну їх політичного статусу; злиття одних держав з іншими; втрату державності (політичного суверенітету); зміну площі держави — території і акваторії, її кордонів; зміну назв держав і їх столиць.

Головними об’єктами політичної карти світу є суверенні дер­жави. У 1900 році на земній кулі було всього 55 суверенних дер­жав. У той же час існувала значна британська колоніальна імперія і менша за площею — французька. Вони збереглися після першої світової війни, як і колонії деяких інших країн — Японії, США, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Італії, Іспанії. Розпад колоніаль­ної системи імперіалізму після другої світової війни, зростання національно-визвольного руху, боротьба народів за незалежність кардинально змінили політичну карту світу.

Напередодні другої світової війни була 71 суверенна держава, а в 1947р. їх стало 81. У 1959р. державний суверенітет мали вже 92 держави. Починаючи з 1960р., «року Африки», процес деколонізації розвивався швидко і на інших материках, навіть в Європі (у 1964 р. отримала незалежність Мальта).

На початку 1990 р. суверенітет мала 171 держава. У травні 1990 р. дві арабські держави — Єменська Арабська Республіка і Народна Демократична Республіка Ємен об’єдналися в Ємен­ську Республіку. У жовтні 1990 р. відбулося об’єднання Німеч­чини: у склад ФРН ввійшла вся територія колишньої НДР, пере­став бути особливою політичною одиницею на державному рівні Західний Берлін, знову ставши частиною Великого Берліну, про­голошеного в середині 1991 р. столицею Німеччини (ФРН). Число суверенних держав скоротилося до 168. У вересні 1991р. стали незалежними Латвія, Литва, Естонія. Новими суверенними дер­жавами стали Федерація Мікронезія і Республіка Маршаллові Острови в Океанії, які були під опікою США (суверенних дер­жав стало 173).

У травні 1990 р. здобула незалежність Намібія. Після 13 років збройної боротьби в Західній Сахарі з 1989 р. практично встано­вилося перемир’я, а з 6 вересня 1991р. військові дії припини­лися офіційно.

Визначено долю Сянгану і Аоминю: перший повинен пере­йти під суверенітет КНР 1 липня 1997р., другий — до кінця 2000 р.

Наприкінці 1991р. після розпаду СРСР, крім країн Балтії, з’явилися ще такі незалежні держави: Азербайджанська Рес­публіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Грузія, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Респуб­ліка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан, Україна. Відбувся розпад СФРЮ. Стали незалежними Словенія, Хорватія, Боснія і Герце­говина, Македонія. Сербія і Чорногорія вирішили продовжити життя югославської федерації і утворили в квітні 1992 р. нову державу — Союзну Республіку Югославію.

1 січня 1993 р. на політичній карті Європи появились нові держави — Чеська Республіка і Словацька Республіка. 24 травня 1993 р. в Асмері проголошена незалежність Еритреї.

На кінець 1995 року на політичній карті світу налічувалось 185 незалежних держав (з довідника; 421 сл.).

Автор: admin. Рубрика: Uncategorized. Коментування вимкнуто

КОБЗАРСТВО

Кобзарство своїм корінням сягає часів Київської Русі. По­передниками кобзарів були музиканти, зображені на фрес­ках у Софії Київській. З князівських часів дійшло до нас ім’я Мануйла, «певца гораздого». У Галицько-Волинському літо­писі згадується, що в 1240 році жив і творив при дворі гали­цького архієпископа співець Митуса. Кобзарі були творця­ми славнозвісних дум та історичних пісень, що відображали найважливіші події життя українського народу впродовж ба­гатьох століть і закликали його на боротьбу проти поневолю­вачів. Сюжети дум та пісень про боротьбу проти турецько-та­тарських напасників і польської шляхти стали важливими історичними джерелами, створеними кобзарями — безпосе­редніми учасниками подій — під час походів або після них. Героями творів кобзарів ставали улюблені в народі історичні постаті: Самійло Кішка, Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван Богун… Кобзарі завжди прославляли бойові походи Війська Запорозького, а козаки над усе любили пісню. Польський іс­торик XVI століття Папроцький свідчив: «Козаки показували дивовижні штуки, співали, стріляли та грали на кобзах». М. Гоголь вважав кобзарів охоронцями бойової слави України, талановитими поетами та літописцями.

Безіменні народні співці передавали з покоління в покоління своє мистецтво, яке виховувало в народу патріотизм, почуття національної гордості, високу духовність. Недаремно Тарас Шевченко, який зізнавався, що як поет зростав на високопатріотичних думах та піснях кобзарських, з поваги до цих народних співців назвав збірник своїх творів «Кобзарем».

Нелегкі умови кобзарського життя примусили цих незрячих співців утворювати братства або гурти на взірець ремісничих цехів. У братствах існували майстри й учні, які впродовж двох років опановували не тільки кобзарську майстерність, а й таємну так звану «лебійську» мову й мали строго дотримуватися встановлених корпоративних правил, порушення яких суворо каралося.

Незрячі кобзарі були не жебраками, що випрошують ми­лостиню, а професіональними виконавцями, які грою на бан­дурі та співом заробляли собі на життя. Історично склалися три типи кобзарів. Співці першого типу виконують думи та піс­ні, не вносячи у виконання творчого елементу, тобто співають і грають на кобзах так, як вони навчилися від своїх учителів. Другий, найпоширеніший тип — кобзарі-імпровізатори, які щоразу вносять у виконуваний твір якісь зміни, що залежать від їхнього таланту, а також від умов і часу виконання твору. До третього типу належать кобзарі-творці власних пісенних творів. До нас дійшли імена лише кількох таких творців, зок­рема це кобзар Михайло Кравченко з Великих Сорочинців, ав­тор думи «Чорна неділя у Сорочинцях», Петро Ткаченко, Сте­пан Пасюга, Федір Кушнерик, Євген Мовчан, Євген Адамцевич, автор «Запорозької похідної».

(375 сл.)    (Із книги «100 видатних імен України»)

Автор: admin. Рубрика: Uncategorized. Коментування вимкнуто

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ПРОВЕДЕННЯ ПЕРЕКАЗУ

Переказ є одним із традиційних для школи видів роботи з розвитку мовлення. Він має давню історію і різнобічне мето­дичне забезпечення.

Переказ (переказування) з певною метою по суті викорис­товується на всіх уроках. Головна мета переказів на уроках української мови — навчання мовлення. Цим і визначається особлива методика при роботі над переказами різних видів, кожний з яких містить елементи творчості.

Письмовий переказ первинного тексту вимагає від учнів, окрім орфографічних і пунктуаційних навичок, мовленнєвих умінь. До таких належать уміння:

—      слухати і розуміти текст, усвідомлюючи тему та основну дум­ку, логіку викладу, провідний тип мовлення (розповідь, опис, роздум), стиль мовлення, особливості авторського стилю;

—      запам’ятовувати конкретні факти, послідовність викладу матеріалу;

—      усвідомлювати взаємозумовленість мікротем, індивідуаль­ний стиль автора (в тому випадку, якщо пропонується текст публіцистичного чи художнього стилів);

—      відтворювати почуте в переказі (з урахуванням його виду (докладний, стислий, вибірковий) та особливостей типу і стилю мовлення);

—      оформляти текст у вигляді автономного висловлювання (на­явність у переказі початку і кінця);

—      удосконалювати переказ відповідно до завдання первинно­го тексту, теми, основної думки, типу і стилю мовлення.

Одні з названих умінь розвиваються під час проведення всіх видів переказів, для формування інших необхідно використо­вувати певний вид переказу.

За обсягом первинного тексту в методиці розрізняються до­кладні і стислі перекази. Завданням докладного переказу є від­творення з усіма деталями, якомога повніше змісту первинного тексту зі збереженням його типу і стилю мовлення, компози­ційних та мовних особливостей (наприклад, якщо в тексті на­явні діалекти чи застарілі слова, то учні мають право їх збе­регти або ж використати літературні відповідники). Під час докладного переказування відтворюється приблизно 65 % об­сягу первинного тексту.

Щодо змісту первинного тексту розрізняються повні, ви­біркові, а також перекази із творчим завданням. У повних зміст первинного тексту передається повністю (навіть якщо це стис­лий переказ).

Переказ з додатковим творчим завданням передбачає не тільки відтворення (докладно, стисло чи вибірково) готового тексту, а й самостійне визначення композиції висловлювання, відбір і використання мовних засобів. Робота над цим видом пе­реказу готує учнів до створення власних текстів.

Кожний етап навчання мовлення в школі має свої завдан­ня і передбачає використання різних видів робіт, зокрема пе­реказів. Таких етапів можна виділити три:

підготовчий (1—4 класи);

систематичний (5-9 класи);

Автор: admin. Рубрика: Uncategorized. Коментування вимкнуто

Для чого потрібно писати перекази?

Глибокі знання з мови, досконале володіння нею — одна з ознак високої культури й освіченості людини. Школа вихо­вує в учнів любов та інтерес до рідного слова, навчає їх розумі­ти його красу й силу, практично користуватися невичерпними багатствами мови.

Учні повинні вміти вільно, логічно, грамотно висловлю­вати свої думки і почуття, описувати почуте і побачене, вмі­ти самостійно мислити. Вміння зв’язно викладати свої дум­ки — одна з головних вимог при написанні переказів і творів. Школярі повинні володіти навичками роботи з текстом. Роз­виток писемної мови учнів — це вдосконалення їх мислення, інтересів, переконань, уявлень — загалом, особистості. Пере­кази відіграють велику роль у підвищенні спостережливості, розвивають здібності критично оцінювати навколишню дійс­ність, виробляти вміння виділяти суттєве, головне, робити від­повідні висновки.

Переказуючи тексти різних жанрів, учні навчаються додер­жуватись часової послідовності у викладі, добирати характер­ні деталі й описувати їх у зв’язку з цілим об’єктом, висловлю­вати власні думки стисло, чітко і ясно.

Переказ розширює й уточнює словниковий запас учнів, ак­тивізує його, викликає відповідні настрої, почуття, збагачує знання про навколишній світ.

Серед різних видів переказів провідне місце займають твор­чі, тобто такі перекази, під час яких у текст вносяться певні зміни щодо вживання окремих граматичних форм, конструк­цій та викладу змісту.

Творчі перекази дають можливість поєднати засвоєння гра­матичних знань з їх практичним застосуванням, виховують чуття мови, розвивають інтерес до слова, підвищують загаль­ну культуру і мислення.

Переказуючи текст, учні повинні стилістично правильно, логічно викласти свої думки, добираючи для цього особливо влучні слова і вирази.

Для переказу можна намітити такі основні етапи:

1)        Читання тексту вчителем.

2)        Пояснення нових і незрозумілих слів.

3)        Самостійне складання плану.

4)        Повторне читання тексту.

 

5)        Написання переказу в чорновому варіанті.

6)        Переписування переказу начисто.

7)        Перевірка написаного.

Одним з необхідних етапів у підготовці до написання пере­казів є робота над планом. План допомагає правильно відтво­рити зміст переказу, послідовно викласти хід подій, дотриму­ватись зв’язку між окремими частинами.

Викладаючи зміст прослуханого твору чи уривка, учні по­винні добирати відповідні слова, звороти, повно і чітко пере­давати чужу думку.

Для кращого написання переказу бажано спочатку пра­цювати на чернетці. Написавши чорновий варіант переказу, учень прочитує його. Це дає можливість переконатись, чи пов­но викладено зміст, чи не пропущено щось істотне, важливе для розуміння всього твору, уривка, чи є зв’язок між окреми­ми частинами. Наявність чернетки створює умови для пере­вірки правильності добору слів, побудови речень, уважної пе­ревірки грамотності написання кожного слова в тексті. Коли переказ написано на чернетці й уважно перевірено, можна пе­реписувати текст начисто.

Текст переказу читається вчителем двічі. Під час читання слід уважно слухати, а не робити записи окремих слів чи ви­разів, бо це відвертає увагу від сприймання змісту. Важкі для написання слова, імена чи прізвища, вжиті в тексті, вчитель записує на дошці.

Під час роботи над переказом або при його остаточній пе­ревірці в сумнівних випадках учням не слід консультуватись один з одним, бо це призводить до небажаних наслідків: зни­жується почуття відповідальності, підказки спричинюють по­яву нових помилок там, де все було правильно. Краще спира­тися тільки на власні знання.

Перед написанням переказу учням не треба хвилюватися, бо кількість помилок, виправлень може значно зрости.

Автор: admin. Рубрика: Uncategorized. Коментування вимкнуто