Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Рубрика «Соціологія»

Соціальний аспект історичної харизми

Зрозуміти сучасну історико-філософську думку й основні проблеми сьогодення неможливо поза зверненням до теоретичних джерел початку ХХ ст. У цей період (ми аж ніяк не применшуємо значення та впливу всіх інших) було запропоновано своєрідне бачення фундаментальних питань людського буття у його різноманітних вимірах. До таких особливих “заломлювань” теоретичної думки належить харизма (від гр. – милість, божественний дар, благодать), тобто виняткова обдарованість, наділеність конкретної особи, лідера, пророка, проповідника, політичного діяча тощо, дії, інституту чи символу надзвичайними якостями, надприродністю, непогрішимістю, святістю в очах певної кількості прихильників. Цей термін широко використовують у своїх соціологічних концепціях М.Вебер та Е.Трьольч.
Із початком становлення людської цивілізації відбувалося й оформлення трьох основних фігур, які почали претендувати на втілення ідей харизми: цар, жрець, пророк. На царя переносилася магічна функція вождя. Для патріархального суспільства з його рівнем свідомості людський колектив виступав засобом відтворення універсуму, а країна ототожнювалася з Ойкуменою, тому цар та його країна перебували в іпостасних відносинах із Богом, який не має над собою жодних вищих іпостасей. Зрозуміло, що подібні положення мали безліч варіантів: цар є сином та намісником Бога, який автоматично користується його славою і слухняний наказам божества.
Подібне осмислення одноосібної влади не лише зміцнювало її, але й сприяло формуванню основи для критики конкретних носіїв влади та оформленню ідеалів: якщо цар – намісник надземних інстанцій, то в його діяльності основним є не господарювання, а служіння, в якому необхідним виступає відданість. Принцип харизми так чи інакше освячував світську владу, але одночасно виключав її “приземлення”: “Немає влади, яка не від Бога” [6, 200], тому природно заключити, що влада, яка не “від Бога”, взагалі не може бути владою. Але хто б спробував нагадати царю про це? Офіційно санкціонований на роль прислужника божеству жрець, який займався вихованням дитини царя. В його силах було поставити під сумнів божественне походження останнього і зробити висновки на свою користь. Однак у царя і верховного жреця були спільні властивості: вони відстоювали теократію, яка спиралася на суму тим чи інших юридичних та релігійних норм. Саме тут харизма і поставила запитання про особистісну богодуховність царя, сприяла формуванню образу життя як служіння Богу.
У цьому аспекті варто порівняти два вислови представників Стародавньої Греції, які у певній мірі характеризують історичну харизму. Перший вислів належить Періклу: “Хоча лише нечисленні здатні творити політику, ми всі можемо оцінювати її” [4, 20]. Другий також був сформульований його сучасником, видатним мислителем Платоном: “Найвищим принципом з усіх є той, що ніхто, ні чоловік, ні жінка, не повинен залишатися без проповідника. Так само не можна дозволити звикнути робити хоча би що то було на власний розсуд: байдуже через запопадливість чи через жвавість характеру. І на війні, і час мирний слід спрямувати свій погляд на вождя і вірно йти за ним. Навіть у найдрібніших питаннях треба діяти під керівництвом. Ось приклад: вставати, рухатися, митися або їсти слід… тільки тоді, коли це звелять робити. Одне слово, треба призвичаїти людську душу навіть не мріяти про самостійність дій і зробити її зовсім неспроможною до таких дій” [4, 20].
Окреслені вищі положення були засновані на еллінських цінностях і пізніше призвели до певного об’єднання ідей харизми та елітаризму. Звісно, вони пропагувалися і в інших цивілізаціях, і так чи інакше ставилися мислителями від Платона до Т.Карлейля у концепціях А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, у філософії інтуїтивізму та в теоріях еліт ХХ ст. Об’єктивний аналіз харизми та елітарності проявився і в укрїнській історіософії і був представлений консервативно-елітарною моделлю суспільства В.Липинського.
Різні способи здійснити опис складного процесу руйнації соціальних та духовних структур “традиційного” західноєвропейського суспільства споріднюють багатьох мислителів. Разом із кризою класичної традиції завжди відбувається і руйнування будь-якої усталеної моделі людини з притаманними їй морально-естетичними та іншими цінностями зрозумілими й обґрунтованими уявленнями про світ. У відповідності до такої традиційної “моделі” здійснюється і формування “елітної спільності”, “елітної свідомості”. Саме в добу розквіту ідеологій (ХІХ–ХХ ст.) з особливою силою розвинулися утопічно-просвітницькі (за намірами) та тоталітарно-репресивні (за способами втілення) проекти побудови “щасливого” і “найкращого” суспільства.
На нашу думку, це пов’язане з тим, що чим більше людина стає залежною від тієї чи іншої групи людей у суспільстві, тим більшим стає її відчуження від людей, навіть перетворюється у вороже ставлення до них. Водночас цей процес супроводжується більш помітним спрощенням історичної “зрозумілості” різними корпоративними об’єднаннями та стосунками, які у принципі не в повній мірі є притаманними у ситуації нормального людського спілкування. Правда, саме ця “нормальність” носить тимчасовий характер і визначити її нелегко.
Одночасно формується і розвивається інформаційно-пропагандиська машина, що призначена для маніпулювання свідомістю людей. Результатом цього є, або має бути, стандартність мислення та поведінки з елементами конформізму. Адже запропоновані схеми поведінки через їх зовнішню прозорість та доступність не повинні допускати жодних сумнівів щодо їх правдивості. Саме в цьому криється майбутня небезпека різкої зміни ставлення до харизми.
Парадокс полягає в тому, що при характеристиці історичної харизми ніби здійснюється “обертання” порядку причинно-наслідкових зв’язків. Ми фактично лише “торкаємося” її мисленого аспекту. В таких умовах здійснюється формування ідеального ставлення до влади та її конструкції, але необхідно врахувати, що історична харизма може розглядатися у “вузькому” та “широкому” планах. Це призводить до того, що основні положення історичної харизми постійно уточнюються і змінюються. Але є й традиційні положення у європейській історико-культурній та релігійній думці. Як приклад унаочнення виступає образ Мойсея, який, за іудейськими та християнськими легендами, був першим пророком Яхве, законодавцем, релігійним наставником і політичним вождем єврейських племен у так званому виході з Єгипту до Ханаан (Палестина). Історичні події, відображені у цих легендах мали місце у другій половині другого тисячоліття до нашої ери приблизно за час правління 19 династії єгипетських фараонів. Стилізація образу Мойсея у дусі світських ідеалів з елементами харизми розпочалися в епоху еллінізму, коли грекомовні європейські письменники стали ототожнювати Мойсея з Мусеєм, учителем Орфея і розглядати його як культурного героя. Стоїчна філософія характеризувала Мойсея як законодавця, виховотеля народів, який у своїй програмі сформував проблеми моральної відповідальності близькі до положень Лікурга, Солона, Нуми Помпілія. Подібні характеристики є й у Йосифа Флавія.
Новоєвропейська культура до історичної харизми додала елемент трагічності пророка, який вступив у суперечки з відсталою черню.
У кожному суспільстві завжди є атмосфера фізичного страху людини перед загрозою, що виходить із зовнішнього світу; окрім того, є ще таємничий світ власних переживань та буденні форми соціального спілкування, терор, насильницька смерть. Тому в будь-яку епоху людина постійно ставить запитання, що хвилюють її. Як оцінити весь цей комплекс постійних запитань? І якщо ставити це запитання більш радикально, то відповідь може бути лише через історико-філософське відображення як таке. Саме тут і формується певний парадокс, безмежна історія пізнається через обмежену кількість інформації. Особливо це стосується початку явищ та їх завершення, але обов’язково з певною перспективою, чи то “золоте століття”, “Бог”, “надлюдина”, “комунізм”.
Отже, суспільство постійно “запитує” минуле про ті сторінки їхнього життя, які для нас залишаються у “темряві” і не отримали достатнього висвітлення. При цьому відразу може зародитися сумнів, чи не нав’язуємо ми людям минулого чи інших культур свою проблематику, чи не деформуємо ми їх бачення картини світу, надаючи увагу тим сторонам життя, що не були для них суттєвими? При всій багаточисельності історичних пам’яток та різної інформації в принципі у людини постійно існує прагнення отримати чіткі вказівки на ті чи інші питання минулого, що нас зацікавили. Але ці вказівки у своїй більшості стосуються другорядних аспектів світобачення людини далекого минулого і фіксування уваги на них може призвести до “викривлення” історичної перспективи. А щоб цього не сталося, людина “змушена” використовувати елементи історичної харизми. “Якби історія була річчю, можливо було б ще зрозуміти, якби хтось поставив вимогу постати “над” нею, щоб зрозуміти її. Але якщо історія не річ і якщо ми самі, історично існуючи, тож виявляючись нею самою, то, мабуть, спроба постати “над” історією залишається таким же устрем¬лінням, яке ніколи не зуміє досягти місцеположення, звідки можливим є історичне рішення” [10, 148-149].
Проте ідея історичного заміщення стала досить зручним методом для пояснення історичної харизми, адже вищі духовні цінності постійно нав`язуються нижчим інстинктивним потягам людини. З прадавніх часів людина знає про себе, що вона є гідною найвищої поваги, а тому її життя потребує не лише пильної уваги, а й цілісності: “Часом вона робить спробу, але відразу, придушена величезною кількістю проблем, що тут виникали, відступає з безмовною покірністю чи навіть починає роздумувати про всеможливі матерії за виключенням людини чи розчленовує цю людину, тобто саму себе, на складові частини, якими зручно оперувати по окремості, без особливих клопотів і з мінімальною відповідальністю” [1, 158].
На місце колишнього “єдиного живого Космосу”, за грецькою традицією “порядку” з часів Відродження, приходить роздріблений Всесвіт – як безконечний і безформний простір, позбавлений будь-якої розміреності. В цій ситуації земне знецінюється, а духовне “зрікається” земного, і ця порожнеча певною мірою, “заповнюється” історичною харизмою. Адже розвивається положення про те, що існує лише моє мислення і воно є моїм життям, моїм існуванням, а тому харизма повинна прийти на допомогу при поясненні цього феномена. Російський релігійний філософ В.Соловйов, характеризуючи світогляд Ф.Достоєвського, відзначив одну з його особливостей, яка так чи інакше може бути використана при розгляданні історичної харизми. Отже, російський письменник зрозумів, що “окремі особи, хоча б і кращі люди, не мають права ґвалтувати суспільство в ім’я своєї особистої переваги; він зрозумів також, що суспільна правда не видумується окремими розумами, а вкорінюється у всенародному відчутті, і, нарешті, він зрозумів, що ця правда має значення релігійне… В усвідомленні цих істин Достоєвський далеко випередив пануючі тоді напрями суспільної думки” [7, 296-297].
Отже, прагнення відшукати сутність історії, “очистити” її від зайвого може обернутися згодом у перебільшення ваги всезагального і нехтування особливого. Це проявилося у Німеччині на межі ХІХ-ХХ ст., коли група вчених, насамперед М.Вебер, Е.Трьольч, Ф.Мейнеке, Г.Дельбрюк та інші, проявили не лише політичну активність, але й почали пропагувати ідеї ліберального протестанцизму, розглядаючи християнство з цих позицій як складову частину новоєвропейської культури. У працях, присвячених цій тематиці, зокрема у статті Е.Трьольч “Соціальні вчення християнських церков і груп” подав типологію різних релігійних груп: “церква”, “секта”, “містика”. На його думку, “церква” виступає масовим інститутом, який претендує на абсолютність, підкорення всіх на основі безособових відносин. “Секта” – добровільне об`єднання вибраних, що засноване на безпосередніх особистісних відносинах. “Містика” – тип духовного індивідуалізму.
Визначаючи глибоку кризу буржуазної свідомості та суспільства, Е.Трьольч намагається відродити елементи історичної харизми через німецький неоідеалістичний історизм. Виступивши проти “натуралістичного історизму”, в якому всі духовні цінності врівноважені в абсолютному релятивізмі та скептицизмі, Е.Трьольч основну увагу звертає на “історизм” неокантіанського характеру, доповнюючи його основними положеннями з філософії Ф.Ніцше та О.Шпенглера. В центрі його положень була поставлена ідея еманації світового “духа” та творення пізнаючого Розуму. Сприйнявши з філософії Ф.Ніцше поняття “воля” як засіб позбавлення від “небезпеки історизму”, Е.Трьольч постійно підкреслював іманентність “сенсу” та “розуму” в історії. Характеризуючи “прорив Духа” в історичне життя, він свідомо чи несвідомо наближав його до релігійної інтуїції. Весь історичний процес – це історія культур (історія господарства, права, інститутів), а її об’єктом виступає “колективна індивідуальність” (народи, держави, стани, класи, а також і певні епохи, наприклад Відродження, Реформація, революції, війни). Але всі ці процеси можуть перетворитися в реальність лише завдяки “ідеї”, вибору того, хто пізнає. Саме це й дає змогу вичленити об’єкт із “потоку часу”, в результаті чого й відбувається “синтез культур” на суб’єктивно-ідеалістичній основі [9, 390-415].

Скачати

Автор: admin. Рубрика: Соціологія. Ваш відгук

Соціологія українського Відродження

План
Вступ
1. Початки української соціології
2. Розвиток вітчизняної соціології на початку XX ст.
Список використаної літератури

Вступ
Україна багата на видатних людей. Це стосується і такої науки як соціологія. Однак дана наука розвивалась особливо вдало в період, так званого, українського Відродження. В цей час практично зароджується сучасного типу соціологія, яка сьогодні, в певній мірі, відновлює свої сили в Україні.

1. Початки української соціології
Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-х pp. XIX ст. До нього належали, передусім, М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представник механістичної ‘ теорії в соціології) та Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878-1882 pp.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв’язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські поглади з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування; але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає у тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально до-.сконалих людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847-1918) розглядає соціологію як науку про насамперед громадське життя, в центрі якої знаходиться людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: всі суспільні явища і форми є результатом повільного сгупеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.
Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей же період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямків і течій перебувають вчені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Учені цього часу не стільки продукували власні нові ідеї, скільки засвоювали й поширювали уже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою з Заходу; тому на перших порах діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конто, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.
Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології з суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні того часу практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу укладають філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв’язок соціології з цими науками настільки тісний, що на їх основі з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології та інших ділянок суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, але й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.
Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич, І.Федорович, О.Стронін Так, І.Федоровичу належать «Афоризми» та неопублікований твір «Організм соціальний». П.Юркевич (1827-1874) під впливом Г.Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту насамперед внутрішнього духовного життя, пов’язаного з українською ментальністю. Як засновник школи «філософії серця» він виразно підкреслює значення серця та почувань, а не лише і не стільки розуму, у житті людини. Серце для Юркевича є центром усього тілесного й духовного життя людини, місцем зосередження всіх вітальних (від лат. vitaс — життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок. Представник позитивізму в Україні О.Стронін (1827-1889) значну увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного спрямування «История общественности» (1886), де розвиває механістичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїм думкам в аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його переконання, е. їх пірамідальна будова: на вершині піраміди — активна меншість, аристократія, внизу — більшість, демократія. Така пірамідальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з законами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмету. Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспільства, але центр ваги знаходиться власне в основі, гарантуючи сталість існування будь-якого суспільного організму, його не-знищимість.
Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації, держави, взаємин провідних одиниць і громади висувають українські історіософи та історіографи — автор «Истории Руссов», далі старша й молодша народницькі школи: М.Костомаров, О.Лазаревський, В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський та інші. У новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена творчість В.Липинського та С.Томашівського.
Найпослідовніше поглиблює свої історичні досліди соціологічними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод М.Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обгрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном Грушев-ський отримує змогу ознайомитися з сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгейма та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, але істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно пов’язуючи його здобутки із сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, — стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної». Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства. Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соціальної еволюції «від самого споду», від її найраніших стадій починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки Грушевського-соціолога.
Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції Грушевського полягає, насамперед, у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість моністичного (від грец. jicovoc, — один) розуміння історії, некоректність застосування законів у природничонауковому їх розумінні до пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлюється насамперед протистоянням і змаганням протилежних потягів до колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливого турбування про благо інших, від лат. alter — інший, другий), з одного боку, та. індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. автаркея — самозабезпеченість), з іншого. Звідси характерною тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманітної комбінації факторів. У конкретному соціальному просторі і часі можуть переважати чинники або економічні, або релігійно-психологічні тощо. Таким чином, головною думкою Грушевського як соціолога є переконання в існуванні «коливальної динаміки» суспільної еволюції на відміну від позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.
У галузі української географії треба згадати антропогеографічні праці С.Рудницького, в яких вказується на зв’язок між людиною і природою; антропогеографічною проблематикою займається також В.Кубійович, зі школи якого вийшли праці з антропогеографії Карпат.
Чимало нових думок для розвитку української соціології дають представники теоретичної економії. М.Зібер (1844-1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколінними організаціями інших народів. М.Ковалевський (1851-1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями О.Конто. Понад 25 років його подальше життя проходило за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, але й знати особисто таких відомих соціологів, як Спенсер, Тард, Дюркгейм, Маркс та інші; П.Сорокін був один час секретарем Ковалевського. На думку останнього, порівняння Конто і Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з її економічним трактуванням історії; Ковалевський засуджує також марксо-ву ідею революції як способу розв’язання соціальних проблем. Історію суспільства сам Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато факторів, однак жоден з них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. В цілому й суспільне життя пояснюється ним через «теорію факторів», тобто теорію функціонального зв’язку соціальних явищ.
У книзі «Сучасні соціології» Ковалевський ратує за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути в той же час узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їх спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.
Нарешті, економіст М.Туган-Барановський (1865-1919) переходить від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господарського життя буде поступово зменшуватись. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються з сучасними теоріями посгіндустрі-ального суспільства в західній соціології.
Туган-Барановський стає переконаним противником марксизму і найбільшій критиці піддає тлумачення ним класу. Якщо марксизм поділяє сучасне йому суспільство на класи за володінням засобами виробництва, то Туган-Барановський — за розподілом прибутку, що тепер у розвинутих країнах є звичним явищем і основою соціальної статистики. Концепцію класової боротьби Маркса .він називає «величезною помилкою» і вважає, що не можна трактувати з її позицій духовну діяльність людини.
Серед українських правників було багато вчених, що досліджували право передусім як суспільний утвір. Відомим репрезентантом цієї групи виступає Б.Кістяківський (1868-1920). Він доходить висновку, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дає змоги пізнати особливості соціального світу. Водночас реальність, яку має вивчати соціологія, це не лише економічні відносини, але й дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до реальності в такому аспекті — це умова здобуття соціологією статусу самостійної науки та її остаточного відокремлення як від природознавства, так і від економії, філософії та інших соціогуманітарних наук.
Близько до цієї групи соціологів-правників стоїть і С.Дністрянський (1870-1935). Розглядаючи проблему походження права і законів, він аналізує насамперед соціальне тло і висуває теорію соціальних зв’язків. Соціальні зв’язки виникають із необхідності задоволення потреб та історично розвиваються від найпростіших (родина) до найскладніших (держава, народ). Норми виступають умовою успішного функціонування соціальних зв’язків. Одна й та ж особа належить до різних соціальних зв’язків, виконує в них різні обов’язки і дотримується різних правил. Оцінюючи ці ідеї з точки зору візії сучасності, можемо припустити, що у студіях С.Дністрянського помітне місце займають ідеї пізніших теорій статусу і соціальної ролі.
Чималий інтерес для історії української соціології складають статистичні й соціографічні праці українських статистів, передусім О.Русова, і Ф.Щербини
Не можна на згадати також, що у період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру друкуються Науковим товариством ім.Т.Шевченка. Навколо видавництва цього товариства об’єднується група дослідників, до якої входять В.Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В.Сгаросольський (автор блискучої розвідки «Теорія нації»), Ю.Бачинський (йому належить відомий публіцистичний твір «Україна irredenta», тобто «Україна незвіль-нена», від лат. irredenta terra — земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких вже після першої світової війни помітне місце займає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.
Отже, упродовж другої половини XIX — початку XX ст., до першої світової війни, в Україні з’явився ряд видатних учених, які досліджували й публікували цінні праці в галузі суспільних наук, але вони не були послідовно побудовані на наукових принципах і методології новітньої соціологічної теорії. Окрім того, досліджувались лише окремі дотичні проблеми суспільного життя, і жоден із вчених не створив повної теорії суспільства та його суті, місця людини в ньому. Зрештою, такого завдання — вибудувати загально- чи спеціальнотеоретичну соціологічну систему — вони перед собою і не ставили. Соціологія як наука у ті часи змушена була виборювати собі право на існування як окрема галузь соціогуманітарного знання, особливо в Україні. Це ускладнювалось ще й тим, що в Україні навіть серед інтелігенції існувало нерозуміння, що таке соціологія. З цього приводу український соціолог М.Шаповал слушно зауважує у 1929 році: «В української інтелігенції, вихованій в старій російській або австрійській системі, натурально нема особливого зацікавлення соціологією, бо старий режим не толерував цієї науки, і в цієї інтелігенції панує байдужість до соціології. Ще й досі соціологію в широких колах інтелігенції змішують з соціалізмом». Подібне свідчення знаходимо у праці А.Химиренка, соціолога в еміграції: коли М.Драгоманов назвав себе соціологом, то тим він накликав лють царського уряду, «який соціолога розглядав як синонім соціаліста». То ж і не дивно, що до першої світової війни в Україні не було жодної кафедри соціології навіть у вищих навчальних закладах.
Таким чином, у зазначений період (1880-ті рр.-1914) розвитку української соціології були закладені основи української соціологічної традиції. Постала гостра потреба вивчити й зрозуміти нові суспільні явища та пояснити їх. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів і найбільших соціологічних експериментів в історії людства в перших десятиріччях XX ст. українська суспільно-політична думка дійшла висновку: відродження народу як суспільний процес можна зрозуміти й пояснити лише соціологічна, і навіть відповідь на основне питання практичної політики — куди і якими шляхами має йти народ — можна знайти саме у соціології. Але реалізація цього переконання, втілення його у наукову практику пішли різними шляхами.

2. Розвиток вітчизняної соціології на початку XX ст.
Після 1917 року розвиток вітчизняної соціології не припинявся, хоча і не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні співпали з прискоренням інституціоналізації соціології, тобто її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х pp. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолює Б.Кістяківський (1918-1920). На жаль, його праці з доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолює марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 pp. видруковані «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган-Барановського, С.Дністрянського, О.Гілярова та ін.).
Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, керований нею, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає річник «Первісне громадянство». К.Грушевська публікує тут свої праці «Спроба соціологічного ‘пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому ж напрямі Ф.Савченко видає свої праці «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії».
Одною з причин повернення М.Грушевського в Україну стає прагнення перевести Український соціологічний інститут (далі УСІ), заснований ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами ВУАН. В ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п’яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цей проект, можливо тому, що М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв’язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує урядові і суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».
Тоді ж, у 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. «Асоціація культурно-історичного досліду», яка упродовж 1926-1927 pp. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.
Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним питанням приділяє ряд інститутів у межах ВУАН. Так, Український демографічний інститут досліджує, поряд з іншими, біосоціальні процеси. З праць інституту слід відзначити розвідки М.Птухи про чисельний склад населення України у 1897-1920 pp. і про смертність в Росії й Україні, П.Пустохода — про демографічні особливості населення України у XX ст., М.Трачевського — про народжуваність, І.Коваленка — про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає «Журнал експериментальної педагогіки й рефлексології», в якому з’являється низка праць з соціотехніки. Досліди з соцірпсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.
Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафедри марксизму і марксознавства, відкритої 1921 р. у Харкові, попри свою однобічну орієнтацію, до 1930 р. видає у часописі «Прапор марксизму» деякі об’єктивні матеріали описово-соціографічного характеру про соціальні процеси у тогочасній Україні. Цей інститут поділяється на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На поч. 30-х pp. ці та інші марксистські інституції об’єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал «Прапор марксизму-ленінізму» (з 1934 р. — журнал «Під марксистсько-ленінським прапором» як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.
Всі ці реорганізації наукового життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір цитат з праць Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, позбавляли їх власних методологічних основ, зводили до становища прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український соціолог в еміграції М.Шаповал, розвиток науки в Радянській Україні пішов дивним шляхом: разом із збільшенням досліджень та експериментальності у методах аналізу пануюча влада провадить утиски свободи наукової критики, свободи досліду й висновку; соціологія поступово втрачає самостійне значення, виконує функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто об’єктивною соціологічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній партії. Терміни «соціологія» та «історичний матеріалізм» (частина марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.
Після 1930 р., за умов гоніння на українську науку, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовуються, дослідники старшої генерації фізично винищуються; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціональний аналіз.
З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946 pp.) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика з соціальних та національних питань передається створеному у 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х pp., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічні дослідження на західноукраїнських землях, однак вони не були опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру, були надруковані у збірці «Соціологія на Україні» (К.: 1968, ред. Л.Сохань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щорічником, наступні числа так і не з’явилися. У 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видає іншу збірку, в якій соціології був присвячений невеличкий розділ.
Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому в СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А.Симиренко підкреслює, що нерозвинутість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний український дослідник історії вітчизняної соціології В.Степаненко додає, що становище соціології в Радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР в цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувались поза межами України.

Використана література

1. Соціологія. Підручник / За ред. проф.Печі – К., 2001.
2. Історія української науки. – Харків, 1999.

Скачати

Автор: admin. Рубрика: Соціологія. Ваш відгук

Розвиток соціології 19 століття

Головні напрямки соціології ХІХ ст.

Якщо зробити підсумок розвитку соціології на її початку, треба відмітити найбільш популярні течії, що, як ми пересвідчились, були просякнуті натуралізмом, механіцизмом і взагалі тяжіли до природничих дисциплін. Але порівняно з умоглядною філософією, де був крок уперед, спроба оперти соціологію на дійсно науковий ґрунт.
Географічна школа. Спиралася на ідеї Ш.Монтеск’є, який пояснював політичні, соціальні явища географічними умовами: кліматом, характером місцевості, родючістю ґрунту; розташуванням країни та її розміром. Наприклад, Монтеск’є стверджував, що демократія може існувати лише в невеликих країнах, а великі за розміром держави приречені бути недемократичними імперіями.
Расово-антропологічний напрямок. Базувався на дійсному факті поділу людей за расовими та етнічними ознаками. Основоположник – француз Ж.Гобіло, автор чотирьохтомної праці “Нариси нерівності людських рас”. Він вважав білу расу провідною, якій належить монополія на розум і яка здатна організувати цивілізоване життя. Адепти цього напрямку висловлювали побоювання, що змішування рас призведе до занепаду Європи.
О.Аммон та Ж.Ляпуж намагалися виділити найбільш досконалу і розумну частину населення, використовуючи “головний показник” – співвідношення попереднього і повздовжнього розмірів проекції голови в горизонтальну площину. Ці і деякі інші ідеї в ХХ ст. використовували німецькі націонал-соціалісти. Сьогодні суттєвого впливу в науці цей напрямок не має.
Соціал-дарвінізм. Основоположником вважається Г.Спенсер, використовуються ідеї Ч.Дарвіна та Т.Мальтуса. соціальний розвиток ототожнюється з біологічною еволюцією; декларується принцип природного відбору, а соціальний прогрес розглядається як довічна боротьба за існування, що дає шанс найсильнішому продовжити свій рід.
Організаційна школа. Охоплює прибічників погляду на суспільство як живий організм, проводять паралелі поміж органами тіла і соціальними інституціями. Цей підхід, у витоків якого був ще О.Конт в ХХ ст. трансформувався в функціоналізм.
Психологічний напрямок. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. низка вчених в США і Європі намагалась пояснювати соціальні явища психологічними чинниками. До уваги приймалися інстинкти, прагнення, імпульси, що належать до підсвідомості людини і передаються генетичним шляхом; досліджувався феномен групової свідомості, ефект наслідування як ключовий соціальний механізм взаємодії людей і утворення суспільства. Для цього напрямку було властиве перебільшення ролі ірраціональних факторів їх впливу на історію, колективну поведінку людей.
З сучасних позицій досить чітко видно недоліки вказаних напрямків. Це – редкціонізм, пояснення складних процесів одним довільно вихопленим фактором і ігнорування багатьох інших; це – натуралізм, спрощення до рівня фізичного або біологічного.

Скачати

Автор: admin. Рубрика: Соціологія. Ваш відгук

Творчість, як основна ланка соціології культури

Що спільного між соціологією і культурою, що таке соціологія культури і яке місце між цими напрямками займає творчість? Спробуємо з’ясувати це в даній роботі.
Соціологія — наука про закономірності становлення, функціонування і розвитку суспільства в цілому, його структурних підрозділів (соціальних спільностей і соціальних інститутів, соціальних інститутів), соціальних відносин між ними і окремими індивідами.
Емпірична соціологія в першу чергу пов’язана з конкретно-соціологічними дослідженнями із застосуванням методів аналізу документів, опитування (анкетування та інтерв’ ювання), спостереження та експерименту (в лабораторних та “польових” умовах).
В свою чергу культура – це найглибший рівень, який включає такі явища, як родина, релігія, моральні цінності, етнічна свідомість, громадянськість та історичні традиції. Так само, як демократичні інституції базуються на здоровому громадянському суспільстві, так і громадянське суспільство має попередників і передумови на рівні культури. Культура може бути визначена як нераціональні етичні навички, що передаються завдяки традиції; хоча вона доволі пластична і може зазнавати впливу процесів на трьох вищих рівнях, усе ж вона схильна змінюватись найповільніше. Це сфера аналізу соціології та антропології.
Що ж таке соціологія культури?
По-перше, потрібно говорити про соціологію культури як про конкретну, специфічну галузь знань, яка знаходиться на дотику областей соціології і культури і, відповідно, вивчає прояв цих закономірностей в людській діяльності.
Соціологія культури викликана розкривати суперечливі тенденції, фактори, які впливають на культурогенез, коротше кажучи, на загальну соціологічну картину культури. Кожна зі складових цього знання – цілий пласт досить складних і взаємозалежних елементів: творча діяльність і спосіб (“технологія”) людської діяльності, створення, засвоєння, збереження і трансляція ідей, уявлень, культурних норм і цінностей, ступені формування цих цінностей, кількісний і якісний аналіз культурних явищ і т.п.
По-друге, це соціологія культури – це один з провідних напрямків західної культурології, який склався до початку ХХ століття як результат інтенсивного розвитку наук про суспільство і місце в ній людини, і введення вперше як поняття в соціологічну науку М.Адлером.
З точки зору діяльнісного підходу, культурне і соціальне представляють як співвідношення цілого і його частини, а не як співвідношення цілого і його якості.
По Л.Уайту, культура розглядається тільки як аспект соціальних взаємозв’язків, а соціологія не може відділити культурне від соціального.
При соціологічному вивченні культури особливе значення має визначення підходу або аспекту, виділення ціннісного або діяльного компоненту, який дозволяє об’єднати елементи культури в систему, провести аналіз на різних ієрархічних рівнях, використовуючи методи двох наук.
В соціології під культурою в широкому розумінні цього слова розуміють специфічну, генетично не наслідувану сукупність засобів, способів, форм, образів і орієнтирів взаємодії людей з середовищем існування, які вони виробляють в сумісному житті для підтримання визначених структур діяльності і спілкування.
У вузькому значенні культура практикується в соціології як система колективно розділюваних цінностей, переконань образів і норм поведінки, які присутні певній групі людей.
Що стосується творчості, як основної ланки соціології культури, то варто зазначити, що окрім ролі суспільства на формування, створення, збереження і поширення предметів, ідей, ціннісних уявлень, чимале місце посідає і фактор суб’єктивний – наявність окремих персоналій, людей, які здатні створювати, трансформувати щось нове, через призму свого світосприйняття і утвердження його в житті суспільства як невід’ємну частину.
Без творчості не могло б існувати справжнє мистецтво, яке є невідємною частиною культури будь-якого народу. Тому, з цієї точки зору, явище творчості – не що інше, як важливий чинник життя суспільства, який так чи інакше потрібно досліджувати соціологією культури, визначати його домінанти і можливі зміни в майбутньому. Від творчої активності митців та інших громадян залежить як культурне, так і політичне та громадське життя суспільства.
Культура розглядається в соціології як складне, динамічне утворення, яке має соціальну природу і виражається в соціальних відношеннях, направлених на створення, поширення ціннісних уявлень, які забезпечують взаєморозуміння людей в різних соціальних ситуаціях.
Однак не можна сказати, що творчість послуговує тільки на об’єднання суспільства. Нерідко яскраві культурні відкриття чи віяння швидше викликають в суспільстві бурхливі непорозуміння, революційні заворушення, розкол суспільства на ворогуючі табори прихильників та ярих критиків.
Однак творчість аж ніяк не є сталою ланкою життя суспільства. Вона постійно видозмінюється, прагне свого ідеалу, тлумачить світосприйняття тих чи інших груп людей, впливаючи на громадську позицію.
Прогрес суспільства не можливий без розширення запасу культурних цінностей. Суб’єкт, вступаючи в соціальні відносини, застає вже усталену систему духовних цінностей, викристалізовані в культурі і санкціоновані суспільством. Сюди відноситься: запас знань, ідей, відчуттів; прийняті норми і образи, вже соціальноорієнтованого відношення до дійсності; зведення в одне ціле засобів духовного виробництва. Все це і складає об’єктивні умови індивідуальної і суспільної духовної діяльності.
Механізм засвоєння культурних цінностей і норм одночасно виступає механізмом відтворення і творення культури. Дія такого механізму можливо викласти у вигляді певної послідовності включення особистості в світ культури.
По-перше, залучення до світу культури починається із засвоєнням культурних цінностей, залишених у спадщину від попередніх поколінь. Вони виступають в якості первинного . Це засвоєння може приймати різні форми: наслідування, розвиток, заперечення і т.п.
По-друге, наявність суспільно значимих цінностей створює можливість комунікації в культурній діяльності, звільнення її від впливу чисто суб’єктивного свавілля. Але разом з цим воно приховує небезпеку шаблоннування і конформізації культури. Тому творення нового зумовлює не тільки виникнення нових цінностей, а будує нову систему цінностей, яка включає критично відібрані старі взірці.
По-третє, створення нових культурних цінностей можливо тільки при умові високої організації суспільного виробництва. Без організації праці творчість не могла б у повній мірі проявитись і впливати на суспільне життя. Проте рганізація сфери культурного не повинна повністю перекриви процес створення культурних цінностей. Повинне залишатися поле вільної самодіяльності індивідів, яка послуговує резервною базою і невичерпним джерелом культурного розвитку.
По-четверте, для продукування творчих ідей, для створення нових культурних цінностей і норм формуються організації двох типів: інституціоналізовані групи і об’єднання (універстити, академії, консерваторії і т.п.) і неформальні групи (політичні партії, творчі союзи, комуни і т.п.). В різних формуваннях, творчих союзах складається система цілеспрямованих дій і включення в них індивідів. Їх об’єднує спільність інтересів, творчого пошуку тощо. Проте оскільки в сучасному суспільстві самодіяльна творчість діє в певній соціокультурній сфері, то організаційна сфера культури зазнає впливу вільної самодіяльності того прошарку і інтелігенції, яка відособлена від інституціолізованих форм культурного життя.
По-п’яте, різні форми масової комунікації закладають технологічні підвалини створення і освоєння норм і цінностей культури, які набувають через системи освіти систематизований, комплексний і формально всезагальний характер. Творчість сучасної людини, як і культура в цілому, завдячуючи радіо- , телекомунікаціям і комп’ютерним мережам, стає потужним фактором впливу на свідомість мас.
Новий тип духовного виробництва і засвоєння культурних цінностей хоча і формується на основі старого ідейного багажу, але не виростає з нього, а будується заново разом з становленням нових суспільних відносин, яке зумовлює творчість як рушійна сила не тільки мистецтва і науки, а й суспільного життя.
Тому творчість є елементом дослідження як соціології, так і культури.

Використана література

1. Соціологія: наука про суспільство. – Харків, 1997.
2. Громов И.А., Маскевич А.Ю., Семенов В.А., “Западная социология”, Санкт-Петербург, 1997 г.
3. Драч Г.В., “Культурология”, (учебное пособие) изд-во /Феникс/, Ростов на Дону, 1997 г.
4. Ерасов Б.С., “Социальная культурология”, изд-во /Аспект Пресс/, 2-е изд-ние, Москва, 1996 г.

Скачати

Автор: admin. Рубрика: Соціологія. Ваш відгук