Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Рубрика «Філософія»

Соціальні групи як різновиди соціальних спільностей

Соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його «субкомпонент». Поняття «соціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колективних суб’єктів суспільних зв’язків, взаємодій і відношень. Першим розкрив їх зміст Т. Гоббс («Левіафан»), визначивши соціальну групу як сукупність певної кількості людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Тобто соціальна група постає добровільним об’єднанням, результатом бажання індивідів до об’єднання. Об’єднаннями такого типу є різноманітні братства, спілки, громадські організації, релігійні об’єднання, політичні партії тощо.

Соціальні групи характеризуються:

— стійка взаємодія, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі;

— відносно високий ступінь згуртованості;

— чітко виявлена однорідність складу, тобто наявність особливостей, властивих усім індивідам, які входять до групи;

— входження у ширші спільноти зі статусом їх структурних утворень.

Соціальна група — обмежена в розмірах спільність людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Залежно від компактності, форми зв’язків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внутрішні утворення: за розміром — мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом — формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв’язків — реальні (контактні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціальної групи визначаються цілями, заради яких вона набула буттєвого статусу. Найпоширенішою є класифікація груп за розміром, оскільки за нею вбачаються й інші типи класифікацій. Так, наприклад, мала чи локальна соціальні групи можуть бути, крім усього, формальними чи неформальними, реальними чи умовними.

Автор: admin. Рубрика: Філософія. Коментування вимкнуто

Онтологічні підвалини суспільного буття

Спочатку, намагаючись досягти єдності, звільнитися від страху самотності й невідання, людина робила спробу повернення до своїх витоків — до природи, тваринного життя .

Потреба в самореалізації задовольняється системою взаємопов’язаних потреб (спілкування, пізнання, самопізнання тощо), які так чи інакше стосуються самосвідомості.

Людина виокремлює світ своєї особи як особливу єдність від предметного світу, що не обмежується звичайним спогляданням, а передбачає й конкретну дію. Тому самосвідомість — це динамізм буття й активне його самовідображення для повнішої реалізації того, що є сутністю людини. Цей внутрішній динамізм і породжує необхідність виходу індивіда за межі власного «Я», взаємодію з предметним світом і особливо з іншими людьми.

Н. Аббаньяно запровадив термін «коекзистенція» (співіснування), що означає солідарне співтовариство людей, в якому формується людське «Я». У такому ж руслі осмислюється людське буття і в «філософії зустрічі» М. Бубера, який переконаний, що тільки через «Ти» людина стає «Я». Особлива сутність людини, підкреслював він, прямо пізнається лише у живому спілкуванні людини з людиною.

Соціальність можна класифікувати як діяльне спілкування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх життя як суспільного. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тобто особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації— засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті.

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні права і обов’язки, називається статусом. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціально-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим. Від того, з якими структурами соціального буття пов’язана особа, визначають її соціальне походження (наприклад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з робітників або робітник).

Автор: admin. Рубрика: Філософія. Коментування вимкнуто

Суспільство та його складові

У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні погляди. Одні дослідники вважають, що суспільство є узагальнюючою назвою сукупності та взаємодії значної кількості індивідів, інші — самобутньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспільство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим пояснити, запитують вони, те, що індивіди, відрізняючись між собою психічними особливостями, інтересами (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), будучи наділеними всім, що породжує елементи стихійності, хаосу, співіснують у єдності. Філософи завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ, з’ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів та соціальних груп.

На підставі аналізу різних підходів до суспільства як з боку прибічників соціального універсалізму, так і соціального атомізму, можна стверджувати про двоаспектність сучасного тлумачення суспільства. З одного боку, це суспільство постає як система зв’язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. А з іншого боку, суспільство — це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонувати тільки завдяки участі духовної енергії кожного індивіда.

Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім’ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релігією, наукою), має форму суспільного життя, спільного буття і співдружності. Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для неї найзручнішим, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істоти. Тому суспільство є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об’єднує окремих індивідів. Більше того, воно — єдина реальність, в якій конкретно дана людина.

Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем виокремлюють:

—«матеріальну», або економічну, сферу суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей»;

—«соціальну» — сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя;

—«організаційну» (політичну)—як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей;

—«духовну»— як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації.

Звідси в «анатомії» суспільства вирізняють економічний, соціальний, політичний і духовний устрої як внутрішні характеристики сфер, що відображають статусні співвідношення суб’єктів суспільної діяльності. Усі сфери суспільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов’язані. В основі їх єдності людина з її потребами, інтересами, цінностями — суб’єкт і головна дійова особа суспільства загалом.

Автор: admin. Рубрика: Філософія. Коментування вимкнуто

Розкрити поняття “соціальна природа свідомості”

Другий вимір свідомості (умовно — «соціальний») є вияв свідомості у ставлені людини до інших людей. На відміну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомість постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. А воля, згідно з Кантом, діє автономно.

Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає знати соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) і обирати між різними варіантами дій. У відносинах між людьми свідомість можна визначити насамперед як відповідальність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Низький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності. Звідси випливає, що людина, яка через психічне захворювання не несе відповідальності за власні вчинки, не є підсудною. У неї відсутній «соціальний вимір» свідомості, що, до речі, може не позначитися на «технологічному вимірі» свідомості такої особи.

У «соціальному вимірі» свідомості дещо осібним є відношення людини до самої себе. Свідомість виявляє (репрезентує) себе не лише у ставленні людини до інших людей, а й у її ставленні до самої себе. На відміну від тварини, в якої психіка органічно поєднана з тілом, у людини «Я» (свідомість) дистанціюється від тіла. «Я» усвідомлюю своє тіло як щось відмінне від моєї свідомості, усвідомлюю його біологічні потреби. При цьому «Я» не зливаюся з тілом, а ніби перебуваю «поруч» з ним. Це дає мені змогу контролювати свої біологічні потреби, задовольняти їх у межах культурних норм. 

Автор: admin. Рубрика: Філософія. Коментування вимкнуто