Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Рубрика «11 клас»

ДУХОВНА КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ

Творче завдання: продовжити переказ власними мір­куваннями про те, якою повинна бути духовно багата люди­на.

Культура окремої людини вимірюється ступенем її прилу­чення до здобутків національної й загальнолюдської культури, ступенем перетворення їх в особисті внутрішні фактори жит­тя духовного. Аспект культури особистості прийнято назива­ти культурністю людини. Останню здавна пов’язували з осві­ченістю. Зокрема, Гегель убачав в «окультурюванні» людства шлях до Свободи й оволодіння духовною сутністю світу. Отже, культура — це система цінностей, норм, звичаїв, вона включає в себе також певний стиль життя, спілкування, мислення.

Ця система є результатом колишньої діяльності людства, який можна використати нині. Важливий її елемент — досвід усього суспільства й окремих людей. Досвід фіксує стійкі еле­менти діяльності й містить принципи та методи застосування отриманих результатів для нової діяльності. Крім того, культу­ра — величезний запас інформації, що її отримало суспільство шляхом переробки особистого, колективного й соціального до­свіду, це всі цінності, створені людством, і способи діяльності, за допомогою яких ці цінності отримані. Культура суспільс­тва — результат діяльності багатьох поколінь. Кожна людина й кожне покоління при цьому спираються на досягнуте рані­ше. За тисячі років свого існування людство створило особли­вий світ — світ культури, до якого входять технології, засоби праці, предмети вжитку, транспортні засоби, засоби зв’язку й численні духовні цінності. Цей величезний світ і є людським середовищем, будинком людства.

Культура кожної окремої особистості виникає під суспіль­ним впливом, передається людині від суспільства. Ця переда­ча здійснюється за допомогою процесів виховання, освіти, нав­чання, тобто саме завдяки ним відбувається зв’язок культури суспільства й культури особистості. Ці процеси протягом ба­гатьох тисячоліть здійснювались стихійно, але з часом були впорядковані, і суспільство створило цілу систему інститутів для виховання й освіти підростаючих поколінь. Тому культура особистості є своєрідним витвором, копією культури суспіль­ства, але не тільки. Адже кожен із нас як особистість вносить у культуру й дещо нове, своє.

Завдяки культурі здійснюється неперервний рух людства від минулого до майбутнього. Цей рух цілеспрямований. Куль­тура орієнтована на загальнолюдські цінності, але водночас включає й цінності національних культуру.

Формування особистої культури здійснюється соціумом че­рез соціальні осередки та інститути (сім’я, соціальна група, ви­ховні заклади, формальні та неформальні об’єднання). Вплив на особистість здійснюється прямо й опосередковано за допо­могою соціальних дій і соціально важливої інформації. Остан­ня, зокрема, може передаватись шляхом демонстрації й залу­чення або шляхом повідомлення.

Зовнішні елементи культури особистості створюють так зва­ну формальну культуру, яка іноді носить пристосовницький, наслідувальний характер. Внутрішня культура особистості за­снована на переконаннях і є суб’єктивним надбанням людс­тва. Людина завдяки переконанням, якими керується, своєю поведінкою не пристосовується до соціальної сфери, а діє згід­но з особистою волею та розумом, своїм світосприйняттям і мо­ральними ідеалами.

Сучасне розуміння культури виділяє дві сторони: матеріаль­ну й духовну.

Духовна культура особистості становить частину загаль­ної культури.

Структурною основою духовної культури особистості є її ідеали. Завдяки їм формуються ціннісні орієнтири особистості й усі інші елементи її духовності. Ці ідеали здавна прийнято було вважати абсолютними, тобто вічними й незмінними.

Духовне життя людини формується під впливом елементів її духовної культури, але не обмежується ними, оскільки вклю­чає в себе й духовні взаємини з іншими людьми. Отже, воно має два основні аспекти. Перший з них полягає в тому, що людина підкоряє всю свою зовнішню діяльність і поведінку своїм ідеа­лам і духовним цінностям. Другий — у тому, що людина нако­пичує нові й нові духовні багатства, її моральні та світоглядні цінності поповнюються й ростуть, духовні інтереси розширю­ються, а завдяки цьому внутрішній світ збагачується новими думками, почуттями, переживаннями.

Духовність розширює межі буття індивіда, робить його при­четним до вищих цінностей роду людського.

(529 сл.)    (За В.Дашко)

Автор: admin. Рубрика: 11 клас. Коментування вимкнуто

ТАТО

Творче завдання: написати про те, до яких роздумів спонукає вас зображений автором невеликий епізод Великої Вітчизняної війни.

Крізь хмаровище заводських димів прозирає до Віруньки той найдорожчий образ, що ним опечалене її дитинство, той, що пішов зі світу її дитячої любові у канонаду дніпровських переправ, щоб ніколи звідти не повернутись.

Тато все нездужав, ледь живим привела його мати додому, визволивши з якоїсь страшної хорольської ями, виблагала, ви­купила за самогон. Тисячі й тисячі полонених гноїли там нім­ці за колючим дротом у глинищах просто неба в холодні осін­ні дощі. Од вітру валився той нужденний скелет в обмотках… Відволодала його мати, підлікувала, з могили видерла,— на таке здатна справжня подружня любов. Тяжко бухикав тато всю зиму, Віруня тулилась до його ніг, і рука батькова глади­ла її дитячу голівку…

Потім тікали німці. Команди паліїв мотоциклами гасали по селу, тикали вогняними квачами попід стріхи. Дотла село було спалене, все погоріло.

Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, зав друге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх, і чомусь це було крив­дно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесниками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю «За Сталінград» навчає їхніх батьків марширува­ти. Скніла весь час душею за татка, дивлячись, як невміло, хоча й старанно виконує ті вправи. Щось наче змінилось у їх­ніх батьках у ті дні, і шкарубкі їхні руки стали ще ніжніші, коли під час перепочинку крадькома гладили вони своїх при­тихлих, присмирнілих донечок та синочків. Кожен крок вона пам’ятає, кожен сумовитий усміх, що він їй непомітно посилав з-під вусів, проходячи повз неї в строю серед таких, як і сам, «людей-піджаків». Тупцювання обважнілих ніг пам’ятає, оті нескінченні «кроком руш» і «на місці», і як зсутулена спина силкувалась виструнчитись згідно з командою, і як «батьки-піджаки» під час перепочинку частували лейтенанта та сер­жантів із своїх клунків, що їх догідливо розгортали перед ними матері. Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізова­них зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чор-носвитниками, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах… До болю образливо було дітям слухати таке.

А потім якось уранці вибігла Вірунька з подружками на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було: відправили вночі! Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що поприходили з близьких і дальших сіл. Так, у під­жаках, у домашньому й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі.

Так тоскно було бачити толоку без батьків… Краялась болем дитяча душа. Того ж дня малеча, з ними й Вірунька, потай від матерів рушили услід за батьками до Дніпра. Вони дуже довго йшли, ледве плутали дитячі ноженята в бур’янах. А надвечір таки виплутались, побачили перед себе Дніпро. Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніп­ровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки…

Стояли гуртиком діти, сторопіло дивились на той бік Дніп­ра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, ями від снарядів? Та це ж вони! В піджаках! Батьки наші!

Стукотіли дитячі серця під лахманинами. Безмовний був світ. І серед цієї великої безмовності тільки цівкала й цівкала сіра якась пташина, гойдаючись на очеретині.

Так уже й не було більше для Віруньки тепла батькової руки. Серед залізних гуркотів цеху ще й досі часом озивається їй той цівкіт пташини, що її тоді чули діти, в недитячому потрясінні дивлячись за Дніпро, на ту безгомінну зелену країну смерті.

(547 сл.)                                                                    (За О. Гончаром)

Автор: admin. Рубрика: 11 клас. Коментування вимкнуто

ДОРОГА У ВІЧНІСТЬ

Творче завдання: доповнити текст власними мірку­ваннями про трагічну долю митця.

На літературних зустрічах мене часто запитують: «Звідки почався Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Ін­терес до його життя і творчості дедалі зростає. Читачів цікав­лять усі подробиці з біографії улюбленого письменника.

Я постараюся намалювати вам Симоненкову дорогу — важ­ку, трагічну і коротку: поет ішов по ній неповних двадцять дев’ять років. Але коротка дорога не знає короткої пам’яті.

Звичайно, вона починається із Біївців — того невеличко­го полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва — до великого людського океану. А на тій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянсь­ка хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній українсь­кий поет Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула вели­ка війна і всі лихоліття нашого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберегли і ту хату, і ту піч, що будуть найтеплішою згад­кою у ранній творчості поета.

Тепер ця хата знаменита. Тут знаходиться сільський музей Симоненка — іще бідний і необжитий, але обставлений нехит­рими речами його дитинства. Тільки жаль мені, що тут рідко звучить людська мова-розмова, що тут ніколи вечорами не сві­титься вікнами Василева світлиця. Та я щасливий від того, що кілька днів у своєму житті знав Симоненкову хату веселою, го­лосною і щедрою.

А було це в незабутні січневі дні 1955 року. Тоді мій од­нокурсник Вася Симон (так називали його усі друзі-універ-ситетчики) запросив мене у свої зачаровані Біївці на гостини до рідної матері. Ми ходили щедрувати до бабусі Онисі та ба­бусі Оришки, ми по груди загрузали у снігові замети, ми раді­ли людській доброті і щедрості. А раділи ми ось чому: …що нам тоді сповнилося по двадцять років (я старший від Василя усього на три дні!), …що ми вчилися на факультеті журналіс­тики столичного Шевченкового університету, …що наші пер­ші вірші уже почув і похвалив найніжніший український поет Володимир Сосюра, …що Василева мати — іще молода і кра­сива — пригощає нас геніальними пирогами і називає обох синочками…

Ото ізвідтоді я навіки запам’ятав щедру Симоненкову хату і теплу піч, стареньку початкову школу, холодний сільбуд, Бієве урочище, гору Лисак і Паращину гору, а також знаме­ниту бієвецьку криницю, що була сто років тому описана Ми­хайлом Коцюбинським у документальному оповіданні «Як ми їздили до криниці». Саме тоді разом із Симоненком я уперше пройшов його засніжений і морозний первопуток — від Біїв-ців до Тарандинців.

Є в столиці України невеличка вулиця, де кожне старе де­рево знає живого Симоненка. Це вулиця Освіти, де під четвер­тим номером стоїть гуртожиток Київського Державного універ­ситету імені Т. Г. Шевченка. Отам восени 1952 року я уперше зустрів замріяного, кароокого хлопця, який назвався Василем Симоненком. Він, як і я, був зодягнений у дешевеньку спор­тивну кофтину, але красиво світився поетичним натхненням. Невдовзі ми обрали його старостою нашої університетської лі­тературної студії, яка у п’ятдесятих роках була справжньою кузнею літературних талантів усієї України. Там поруч із юним Симоненком я й досі бачу наших творчих однодумців і побра­тимів. Упродовж багатьох років вони боролися за те, щоб чес­не ім’я нашого вірного товариша та однокурсника ніколи не згасло на небозводі сучасної літератури. А в тому гуртожитку і в нашому рідному університеті ніколи не вивітряться наші молоді голоси, наші дружні суперечки. Пам’ятає їх і вечорова вулиця Освіти, яка уже давно проситься, щоб її назвали ім’ям Симоненка — славетного народного поета. Не може бути, щоб такої вулиці в Києві не було. Адже Симоненкова дорога у віч­ність проходить і через Київ.

Це дорога — у людське безсмертя, де буде звучати Симоненків заповіт:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(557 сл.)                                                                         (За М. Сомом)

Автор: admin. Рубрика: 11 клас. Коментування вимкнуто

МОЯ ХАТА

Творче завдання: доповнити переказ власними думка­ми про те, що вас більше приваблює в художній літературі та інших видах мистецтва — романтичне зображення життя чи сувора правда про нього.

Та невже це я, зіпершись коліньми в полотняних, фарбова­них бузиною штанях на підвіконня, тулюся до заплаканої шиб­ки, як риба під кригою до продухвини?!

То інший хтось, то не я.

А хата — що ж, хата моя, від хати я не відрікаюся. Я ви­ріс із своєї хати, як виростає соняшник із насінини: зерня на­бубнявіло, проросло, паросток піднявся до сонця, а лушпин­ня догниває в землі.

Ненавиджу слюняві белькотіння про рай у хатах під стрі­хами.

Не було раю!

Ось він, той хлопчик, з якого виросту я,— в порожній, хо­лодній хаті, розіп’ятий на рамі вікна. Він ніби примерз облич­чям до шибки і боїться озирнутися назад: з-під печі, з-під полу, од мисника, де нявчить голодне кошеня, повзуть присмерки, вісники ночі, їхні кошлаті лаписька уже торкаються моїх пле­чей, я ревма реву. По той бік шибок сутінки ще прозоріші, сіє мжичка, і латки брудного снігу по городу, і забагнючений двір, і корова по коліна в багні, сумна і ніби теж заплакана.

Не можу писати спокійно.

Часом мені хочеться струсонути світ, як грушу, щоб отой бородатий дідусь із материних ікон глянув з верховіття сві­ту на мене, комашину, а я гукну йому: «За чиї гріхи ти мучив мене, Боже?!»

Своїх гріхів я ще не мав.

А може, за мої майбутні гріхи?

Не вірю літературним казкам про хати, в яких пахне цілю­щими травами. У нашій хаті пахло сирістю, гнилою картоп­лею, помийним відром, запареною у чавунах половою, курми, що зимували під піччю, мишвою, онучами, які сохли на лежан­ці, вогким кожухом і — серед зими — холодом. У великі моро­зи, коли паморозь висіла на шибках білим клоччям, мати сте­лила біля печі солому й заносила до хати маленьких поросят, і теля жило в хаті, якщо корова розтелювалася за зими. В мо­розні зими посеред хати ладнали грубку зі старого відра, щіли­ни замазували глиною, але і грубка, і довгі, попід стелею, тру­би диміли, дим виснув їдучою хмарою, ще й батько цілісінькі дні й ночі курив самосад…

Не вірте сентиментальним казкам про рай у хатах, їх писа­ли люди в таких ось, як мій, кабінетах, за письмовими столами з червоного дерева. І я їх складав, ці ностальгічні поеми про те, чого не було. А коли навідувався в село, заходив до хати, в якій виріс,— дивувався, як це я міг жити в ній стільки літ і не за­дихнувся, не застудився, не захворів на сухоти, не захирів, як хиріє рослина без повітря, без сонця; дивувався й тікав ночу­вати у місто, у люксовий готельний номер…

Та поки що до «люкса» в готелі мені далі, аніж землі до неба. Поки що я горнуся до черені, яка ледь-ледь тепліє, і по-думки кличу маму, щоб швидше вертала з ферми, запалила каганця, накришила в миску хлібця, посмачила водою з від­ра, сипнула ложечку рудого, з базару, цукру — і будуть рулі, найсмачніше, що я пам’ятаю з дитинства. Губи мої мрійно роз­тягуються від думок про ту смакоту, я ковтаю слинку, щіль­ніше загортаюся в рядно — і ось я вже дорослий, живу десь, ще не знаю де, але не в селі, бо хліба — скільки душа бажає, і цукру — хоч ложками, і накришу хліба повнісіньку миску, ні — повні ночви, щоб уже досхочу, заллю водичкою і — цілу склянку цукру, а може, й дві, а може, й десять, сяду біля но­чов з ополоником і не підведуся, поки ополоник не чиргикне об дно…

Мама приїде до мене погостювати, і я скажу їй: «Мамо, сі­дай до столу і їж рулі, не треба тобі, мамо, сьорбати саму во­дичку, як колись, щоб діти трохи попоїли хлібця, бо маю до­сить хліба і цукру…»

І мати їстиме рулі, поки їстиметься.

А їй так недовго їлося!

(578 сл.)                                                                      (За В. Дроздом)

Автор: admin. Рубрика: 11 клас. Коментування вимкнуто