Сидить лисиця і їсть рибу. Назустріч їй ведмідь: «Здоров, кума! Де ти рибки наловила?» — «Он там на річці; піди й собі налови».

Ведмідь пішов на річку, опустив хвіст у воду і приговорює: «Ловись, рибка, маленька й велика». А лисиця своє: «Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст». А ведмідь говорить: «Що ти, кумо, там говориш?» — «Я говорю: ловись, рибка, маленька й велика».

Сидів, сидів ведмідь, став тягнути хвіст; тягне, тягне — ніяк не витягне. І говорить: «От багато риби начіплялось на хвіст».

А лисиця побігла на село, скликала мужиків та бабів: «Ідіть на річку ведмедя бити». Баби прибігли з лопатами і вилами, з топорами і почали бить ведмедя. Били, били і лапу одбили.

Ведмідь пішов у ліс, виламав велику палку і зробив собі костиль, йде в село до баби і приговорює:

— Іду, бреду на сосновім костилі, На дубовій палці.

Йде й приговорює:

— Усе село спить, Уся вода спить, А одна баба не спить, На моїй шкурі сидить, Моє м’ясо варить, Мою шерсть пряде.

Підійшов ведмідь до дверей і стукає колодкою: «Отвори, бабо, оддай мою лапу!»

Баба злякалась, відкрила підпілля, погасила вогонь, відкрила двері і сіла на піч. Ведмідь увійшов і впав прямо в підпілля. Баба зачинила двері і пішла в село кликати мужиків. Мужики прийшли й почали бити ведмедя. Били, били і хвіст одбили.

Ведмідь без оглядки побіг у ліс; а баба стала жить-поживать і добра наживать.

Один циган піймав молоденького медведика, приручив його до себе і вимуштрував його робить всякі примхи. Медвідь виріс, звикся з чоловіком і слухавсь його. Циган ходив з ним по селах, і медвідь показував різні комедії…

Одного разу циган ішов з медведем з одного села в друге. Дорога була дальня. Циган наморивсь, одійшов трохи от дороги, ліг опочить, а медведеві сказав: «Ти ж гляди, Михайло, нікого до мене не підпускай, всіх гони од мене подальше, а хто не послуха, того бий».— «Добре, хазяїн, нікого не підпущу, спи собі…»

Циган заснув, а медвідь сів над ним і очей з його не зводив. Не вспів циган гаразд заснуть, як уже причепилась до його муха. Спочатку муха сіла циганові на ніс. Медвідь кивнув лапою. Муха з носа злетіла і сіла на щоку. Медвідь знов махнув лапою. Муха піднялась, повертілась, повертілась над циганом і сіла йому на лоб. Медвідь розсердився і каже: «Погоди, бісова личина, я тебе научу, як дратувать мене» Розмахнувсь з усієї сили, як торохнув цигана каменюкою по лобі,— циган і не колихнувсь. Медвідь зажурився, жалко йому стало свого хазяїна. А муха почала з його глузувать: «Ех ти, кудлатий дурень! Ти думав мене вбить, а свого хазяїна попав! От так услужив, нічого казать. Застав дурня богу молиться, а він і лоб проб’є, або, як кажуть: «Услужливий дурень страшніший ворога».

Поверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду. Іде, солодкими оченятами позирає. Назустріч їжак. «Здоров був, їжаче!» — «Здоровенькі й ви будьте»,— відповів їжак і згорнувся клубочком. «Як здоров’ячко?» — «Спасибі».— «А давно ми не бачилися, голубчику. Давай на радощах поцілуємось».

Згорнувся їжак іще тугіше, засопів.

«Не можу,— відповідає.— Я ще не вмивався».— «А знаєш,— каже лисиця,— я тепер уже не їм м’яса, самі овочі. Сьогодні цілий ранок з кроликами на капусті паслася. Та й наїлася ж!..» — «Та що ви кажете?! А я оце саме хотів вам сказати, що біля старої вільхи виводок тетеревенят пасеться».— «Де це?» — так і підскочила лисиця. «За струмочком праворуч. Та куди ж ви?» — «Побіжу, ніколи…»

І лисиці — як не було.

Розгорнувся їжак: «Піди-но, побігай! Нас, голубонько, не обдуриш…»

Та й потупав далі.

Довго жили собаки самі собі так, як і досі ще живуть вовки, аж поки не народився такий собака, якому не сподобалося вільне собаче життя. Набридло йому блукати самому, шукаючи для себе їжі й повсякчас боятися дужчих від себе.

Довго він думав, як йому своє життя змінити, й надумав стати за наймита до найдужчого звіря. Надумав ото так та й іде собі. Коли зустрічає свого найближчого родича — великого, дужого, злого вовка.

— Куди йдеш, собако? —питає вовк.

— Та оце шукаю собі господаря, може, ти наймеш? Вовк згодився, й собака пішов за ним.

Йшли вони, йшли, аж дивиться собака: підняв вовк носа, понюхав повітря й швиденько звернув з стежки в кущі, серед яких почав потихеньку пролазити далі.

— Що з тобою, господаре? Чого ти злякався?

— Хіба не бачиш ? Он ведмідь стоїть, а він і тебе, й мене з’їсти може!

Побачив собака, що ведмідь дужчий за вовка, та й вирішив іти прохатися у найми до ведмедя. Кинув вовка й пішов. Ведмідь охоче прийняв собаку за наймита та й каже:

— Ходім до череди, візьму я собі корову; обидва добре наїмося!

Коли тільки почали вони до череди підходити, аж там страшенний заколот; корови ревуть і тікають хто куди… Глянув ведмідь з-за дерева — та мерщій і собі тікати далі в ліс.

— Ох, невчасно я сюди прийшов! — каже він до собаки.— Тут уже лев господарює.

— А хто ж то такий лев?

— Хіба не знаєш? Та це ж найдужчий звір у світі!

— Коли він найдужчий за всіх звірів, то бувай здоров! Коли вже бути наймитом, то тільки в найдужчого звіря.

Промовивши це, пішов собака прохатися в найми до лева. Лев прийняв. І почав собака служити левові.

Довго, дуже довго був собака наймитом у лева, й жилося йому добре, бо не було дужчого за лева звіря в лісі й ніхто собаку не насмілювався зобідити.

Та одного разу йдуть удвох серед голих скель, коли це лев зупинився… Заревів на весь голос та з серця щосили як рване лапою землю, так зразу яму й вирив, а сам потихеньку-потихеньку — та назад.

— Що таке, господарю? — запитав здивований собака.

— Людина сюди йде… Треба тікати швидше, бо лихо буде!

— Ну, бувай здоров, леве! Коли вже мені служити в наймах, то в того, хто за тебе дужчий!

І пішов собака до людини. З того часу служить собака в людей.

Давно, дуже давно це було, а собака все служить людині, й дужчого від неї господаря він так-таки й не знайшов.