В пушистой муфте руки холодели. Мне стало страшно, стало как-то смутно. О, как вернуть вас, быстрые недели Его любви, воздушной и минутной…

Герой ахматовской поэзии сложен и многолик. Он — любовник, брат, друг, представший в бесконечном разнообразии ситуаций: ко­варный и великодушный, убивающий и воскресающий, первый и последний.

Любовь к Родине у Ахматовой не была предметом анализа, раз­мышлений или расчетливых прикидок, для нее значило: будет Ро­дина — будут жизнь, дети, стихи. Вот почему Ахматова в первые дни нашествия фашистов на Советский Союз обратилась ко всем женщинам Родины со словами клятвы:

И та, что сегодня прощается с милым, — Пусть боль свою в силу она переплавит. Мы детям клянемся, клянемся могилам, Что нас покориться никто не заставит.

Стихотворение было написано в 1941 году в Ленинграде. Анна Ахматова верила в Победу, звала народ к Победе:

Мы знаем, что ныне лежит на весах И что совершается ныне. Час мужества пробил на наших часах, И мужество нас не покинет.

Жизнь Анны Андреевны Ахматовой проходила в суровое время и не пощадила ее. Чего только не выпало на ее долю! Но, обладая

высокой свободой души, Ахматова не гнулась ни от чего: ни от кле­веты и предательства, ни от обид и несправедливостей:

Узнала я, как опадают лица, Как из-под век выглядывает страх, Как клинописи жесткие страницы, Страдание выводит на щеках…

Свидетельством великого мужества души поэта стало самое тра­гическое произведение Анны Ахматовой — «Реквием». Правда —

это не только кровь и слезы, но и покаяние, очищение от скверны:

Нет, и не под чуждым небосводом, И не под защитой чуждых крыл, — Я была тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, был.

Голос Анны Ахматовой, строгий и мужественный, нельзя спу­тать с другими голосами блистательных поэтов XX века. Ее голос очень индивидуален, и этот крест индивидуальности таланта —

трудный крест — Анна Андреевна Ахматова несла до конца своих дней.

Ее жизнь, «точно под крылом у гибели», была жизнью, достой­ной вечного признания и удивления.

Кожна людина по-різному визначає мету свого існування, але мету треба мати — інакше то буде не жит-тя, а животіння.
У житті важливими є і принципи. Добре навіть, коли вони викладені для себе у щоденнику.
Одне правило має бути в кожної людини: треба прожити життя гідно, так, щоб не соромно було згадати.
Гідність вимагає доброти, великодушності, уміння не розчаруватись і, не стати егоїстом, а бути правди-вим, вірним товаришем, знаходити радість у допомозі іншим.
Заради гідності потрібно вміти просити вибачення. Визнати перед іншими свою помилку — краще, ніж хитрувати й брехати.
Треба прожити життя з гідністю, так, щоб природа, яка працювала над нашим удосконаленням, не була ображена. Природа — творець, тому ми повинні в нашому житті продовжувати цю тенденцію творення і в жодному разі не підтримувати всього руйнівного, що є в навколишньому світі. Кожна людина має це застосо-вувати індивідуально, відповідно до своїх здібностей, своїх інтересів. Життя різноманітне, отже, і творчість різноманітна, і наші устремління до творчості в житті мають бути теж різноманітні.
Завдання кожної людини у великому і в малому підвищувати рівень щастя в житті. І своє особисте щастя теж не лишається поза цими турботами. Та головним чином — щастя тих, хто нас оточує, хто ближчий до нас, чий рівень щастя можна підвищити просто, легко, без турбот. А крім того, це означає підвищувати рівень щастя своєї країни, усього людства, зрештою.
Життя — насамперед творчість, та це не означає, що кожна людина, щоб жити, мусить народитися худо-жником, балериною або вченим. Творчість теж можна творити. Можна творити просто добру атмосферу до-вкола себе. Тобто творчість різноманітна й безперервна. Бо життя — вічна творчість.
Не слід забувати, що людина залишає по собі пам’ять. Про це треба дбати не з якогось там певного віку, а, гадаю, із самого початку свідомого життя, адже людина може піти в небуття будь-якої миті. І яку пам’ять вона по собі залишає — це дуже важливо.

Сучасний читач знає Григора Тютюнника як чудового новеліста і повістяра Сьогодні українська художня проза не буде повною без його хоч і кількісно невеликої, але справді вагомої літературної спадщини.
Григір Тютюнник починав своє трудове життя з ремісничого училища, звідки одних доля посилала на зо-ряні траси, а других покликало небо мистецької творчості.
Письменник у своїх творах віддавав перевагу відданим скромним будівничим життя, людям праці, бо він теж був одним з них. Рано дізнався ціну тяжкого карткового хліба і пекучість кимось завданої кривди, але так само рано відкрив для себе і ціну товариської дружби, цілющого людського тепла, якого не замінити нічим. Образ людини-трудівника, вірною товариша у творах Тютюнника — один з найколоритніших. Та й чи не самого автора впізнаємо в образі молодого робітника Івана Срібного з однойменного оповідання, скромного звитяжця, який, щоб не порушувати друзям весілля, сам береться розвантажувати вагон з дошками і, не ждучи хвали чи відзнаки, більше з почуття совісті й честі звершує те, що, здавалося, було не під силу одній людині.
Визначальним для оцінки людини для митця була не зовнішня ефектність поведінки, не вміння красиво говорити, а діло людини, її життя, її ставлення до матері, до товариша, до свого суспільного обов’язку. Цей загалом лагідний, схильний до теплих ліричних кольорів письменник часто ставав нещадним він зневажливо відгукувався про тих, хто, знехтувавши моральні норми колективу, потоптавши і власну совість, і мудрість на-родного національного звичаю, пристосувався жиги егоїстичним життям хапуги, рвача й нахлібника. Григір Тютюнник розумів, що література, звеличуючи достойних, водночас має також розвінчувати негідних.
Твори Григора Тютюнника приваблюють читача правдивістю зображуваних людських характерів, худож-ньою майстерністю у відтворенні їхніх вчинків. Діалоги Тютюнникових героїв вражають саме природністю, влучністю, бездоганною достовірністю.
Живописець правди — так можна визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю.
Він увесь із життя. Він любив товариство, любив людей мужніх, веселих, і сам був таким. Внутрішня муж-ність його, здавалося, не має меж, та, напевно, тільки йому самому було відомо, як легко його ранити, якою незахищеною перед болем буває його душа
А ще він любив слово, любив його, як голос рідної землі, як те, що заповідано тобі від глибини віків, адже кожна мова — це джерело духовності, це той запас генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своє-му синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим.

Досі вважають істинним твердження: якщо люди перестануть чинити за правилами, вони втратять люд-ську подобу. Цих правил, вироблених багатьма поколіннями, надзвичайно багато.
У кожного народу існують свої правила й традиції, зумовлені національною історією, психологією, полі-тичним устроєм країни. Вони позначаються на особистісній манері поведінки. Попри це законодавці норм етикету — англійці — запевняють: справжня ввічливість усюди однакова, а гарні манери породжують здоровий глузд і доброчинність.
Дотримання норм етикету визначає загальна культура людини, її самоповага та міра ґречного ставлення до інших. Тому люди завжди намагалися пізнати навколишній світ і себе в ньому. А це не просто. Адже не кожний здатний поглянути на себе збоку У котре доводиться переконуватися в слушності зауваження Андре Моруа: «Розкриваючи співрозмовникові душу, ми раптом виявляємо, що зовсім нічого про себе не знаємо».
А як же рідні, друзі, співробітники почуваються в нашому товаристві, як оцінюють нас і наші вчинки? Лю-дина, яка не володіє вмінням гідно поводитися в товаристві, мало привертає увагу. Вона, як діамант, який не може служити прикрасою, доки не має відповідної оправи. Людина також стає окрасою товариства тільки тоді, коли узгоджує свої наміри і вчинки з певними правилами, суспільними нормами. Отже, культура поведінки — це вміння поводитися в товаристві (знайомому й незнайомому).
Поза сумнівом, ми хочемо бачите себе бездоганними, приємними, товариськими, мати повагу й довіру людей.
До етикету входять і манери поведінки вдома, на роботі, у гостині, театрі, кіно, музеї, бібліотеці, готелі, магазині, ресторані, літаку, поїзді, метро, таксі й просто на вулиці, і мистецтво одягатися, користуватися косме-тикою, і вміння вибирати подарунки, і правила мовленнєвої поведінки тощо.
Звісно, важко перерахувати всі форми мовного, та й будь-якого, етикету в усіх життєвих ситуаціях і не так просто ними оволодіти. Проте, скориставшись ними, ми зможемо зажити слави ґречної людини та самореалі-зуватися в мовленнєвому спілкуванні. І хоч наше століття невпинно прямує до спрощення манер, проте й досі неабияке значення має оволодіння «кодексом ввічливості». Адже через свою чемність ми нічого не втрачаємо, а «завоювати» можемо — Людину