Героїчний подвиг радянського солдата у романi Олеся Гончара “Прапороносцi”

Роман О. Гончара “Прапороносцi” вражає глибокою правдивiстю, живими, виразними образами героїв, якоюсь сонячною романтикою, поєднаною з глибоким реалiстичним вiдтворенням вiйни. Пiшовши в першi днi вiйни на фронт, Гончар воював рядовим солдатом, потiм сержантом, був командиром обслуги батальйонного мiномета, старшим мiнометної батареї. Багато сотень кiлометрiв пройшов вiн плiч-о-плiч з солдатами i офiцерами, якi невдовзi будуть змальованi в його романi “Прапороносцi”. Сам письменник писав про прагнення передати всю правду вiйни, “вiйни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю i потом, з її тяжкою солдатською героїкою”. I вiн змiг цього досягти.

В образах радянських воїнiв у трилогiї О. Гончара “Прапороносцi” втiленi високi моральнi якостi справжнiх патрiотiв. Усiх їх вiдiрвала вiйна вiд мирної працi. Автор змальовує й оспiвує героїв, оповитих красою вiрностi Вiтчизнi, вiдважних, прекрасних у своїх почуттях, дiях, вчинках. У життi й смертi. Наче в легендi, серед червоних макiв гине Шура. На золотiм сонцi, як древнiй витязь, полiг Юрiй. З волошками в руках умирає Гай: “гарний, стрункий, широкогрудий – справжнiй красень… “його очi були ще синiшi за небо, прозорi, як камiнь сапфiр…” Цi рядки, наче ода бiйцевi, який iшов звiльняти поневолених, присвяченi Гаю.

Трилогiя “Прапороносцi” – це ода Радянськiй Армiї, нашому народовi. Олесь Гончар добре пiзнав душу радянських воїнiв, захоплювався їхньою самовiдданiстю, вiдвагою, вiрнiстю присязi, гуманiзмом. З пекучим болем у серцi ховав бойових другiв. Письменник розповiдає про бойовий шлях мiнометної роти Брянського, що у складi полку Самiєва брала участь у визвольному походi Радянської Армiї на завершальному етапi Великої Вiтчизняної вiйни.

“Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино… I хто не звiдав цього щастя, цiєї … краси вiрностi, той не жив по-справжньому,” – слова Юрiя Брянського, якi можна було б узяти епiграфом до всiєї трилогiї.

Думка про визвольну мiсiю радянського вiйська розкривається i у мовi дiйових осiб. “Нам наче на роду написано – завжди всiх визволяти i всiх рятувати” – мiркує Роман Блаженко. “… Не лише зненависть, а й любов рухає армiї вперед… Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до всiх трудящих людей на землi… Нею ми сильнi”, – чує Сагайда розмову двох бiйцiв. У розмовi з Маковейчиком лейтенант приписує цi слова Брянському. Це тому, що вони найвиразнiше передають гуманiстичну суть поглядiв Юрiя.

У багатьох начебто дрiбних деталях розкривається почуття приязнi й дружби з боку братнiх народiв. Так трудiвники-мадяри зустрiчають наших воїнiв спiвом “Iнтернацiоналу”, охоче пiдковують їм коней, бажаючи, щоб пiдкови не зносилися. Селяни-словаки розповiдають, що шiсть рокiв вони зберiгали червонi прапори, очiкуючи на визволителiв. Празькi повстанцi кличуть Червону Армiю “на палац”, i радянськi воїни поспiшають на допомогу, розумiючи: “як ми не виручим, то не виручить нiхто”. Чеськi селяни поливають шлях водою, щоб не падала пилюка на “висвободителiв”. Неначе рiдного брата зустрiчає словацька партизанка Юлечка Сагайду.

Ми побачили й полюбили в “Прапороносцях” просту й красиву душу воїна-переможця – постатi живої, не умовної, не безплатної, але водночас наче очищеної вiд усього випадкового. Цей твiр одразу полонив молодь, пiдлiткiв. Адже юнь, шукаючи свого мiсця в життi, пильно вдивляється в лiтературних героїв, обираючи собi за взiрець людей мужнiх, вiдважних, вiрних, безмежно вiдданих високим iдеалам. Сьогоднi “Прапороносцi” – наша класика. Проте нiщо в цьому романi не “збронзовiло”, не покрилося павутинням часу.

“Рiдна мати моя” (за поезiєю Андрiя Малишка)

Я довго добирав слова, якими б можна було розпочати цей твiр. Слова, якi б вiдбивали те почуття, що сповнює моє серце, що є джерелом моїх кращих вчинкiв i що часто примушує вимогливiше ставитися до себе. Це почуття – безмiрна, трепетна, свята любов до матерi. I як же я захотiв, щоб мене зрозумiли, повiрили, прийняли серцем те, що я напишу про свою неньку!

Тодi я звернувся до збiрок А. Малишка, бо знав, що знайду пiдтримку своїм почуттям у його поезiях. Спочатку я навмисне вибирав вiршi, присвяченi матерi, потiм читав вже все пiдряд. I врештi вiдчув, як зливаються нашi з ним синовнi почуття, як поетовi слова любовi до матерi вiдгукуються у моєму серцi. Це його очима я бачив “незрадливу материнську ласкаву усмiшку”. Це вiн зворушив у моїй пам’ятi, як матуся

Колисала їх, бавила, мала щоночi мороки,
У турботi, у забавцi. Хто ще згадає об тiм?
(“Мати”)

Це Андрiй Малишко у вiршi “Мати моя полотна наткала” пiдказує менi хвилюючi слова:

Мамо, матусю, я ж ваша сторiночка,
Може, вам пити, може, вам їсти?
Мамо, матусю, я ж ваше вiстря.
Може, вам серця хто перев’ялив?
Нi, не скаржиться, посмiхається.

У вiршi “Материнське” Малишко, вдаючись до порiвняння “як синя птиця. Мати моя, мати…”, дивується:

Та де ж ти брала незвичайне слово
I спокою цiлюще джерело?

А от, як довгоочiкуване вiдкриття, i тi слова, якi вказують шлях до людського щастя:

Тiльки вiзьму вашу ласку i душу,
Може, вiд того я стану щасливим
(“Мамо, я хочу поговорити з вами”).

Ось воно, зерно iстини, – материнська душа як джерело щастя кожної людини. Це – її серце, її голос, її посмiшка, її руки, її очi. Я навiть не уявляю, що у когось вони кращi, нiж у моєї матусi, вони – єдинi й неповторнi. З першого дня життя завжди поруч зi мною б’ється мамине серце, її руки кожної митi напоготовi допомогти менi, пiдтримати, захистити. Її очi пильнують за кожним моїм кроком, аби запобiгти бiдi. Її усмiшка такою радiстю сповнює серце, що, здається, на свiтi iснує тiльки щастя!

Моє серце, розтривожене поезiєю, огортається такою хвилею любовi до мами, що перехоплює подих: хочеться бути кращим, чистiшим, бiльш нiжним з усiма. Таке чудо творить з нами любов до матусi…

Мила моя, найкраща! Я люблю твої очi, твiй подих, твоє серце. Менi соромно, що так часто я примушував тебе хвилюватися i навiть страждати через мої нерозсудливi вчинки. Менi, сьогоднi вже такому великому, хочеться захистити тебе, маленьку i слабку, розважити у хвилини смутку, подарувати радiсть. Як жаль, що не так часто це вдається!

Але я буду намагатися, рiдна моя! Я хочу, щоб тобi було гарно, щоб ти пишалася мною i щоб твоя свята душа була за мене спокiйна. У своєму вiршi “Мати моя, мати дорога” Малишко пише:

…Хай не завiє твоїх стежок,
Що синовi в серце йдуть.

Я дуже хочу, щоб цi стежки не обривалися, не заростали i не забувалися нiколи, бо на них, як у Малишковiй “Пiснi про рушник”, що простелився, “наче доля”, живе “твоя материнська любов”.

Людська доля та любов до рiдної землi у творах Андрiя Малишка

Багатий наш край поетами. Вiд славнозвiсного вiщого Бояна та сивих кобзарiв до поетiв сучасних, усi вони оспiвували усi рiдну землю та людей, що живуть на нiй.

Кожен з цих спiвцiв має свiй стиль. Андрiй Малишко назвав себе сурмачем, “що кличе вiйсько в битву i першим йде в запеклу битву сам”.

Тематичний дiапазон цього поета дуже широкий: мирна праця i вiйна, природа i кохання, людськi долi i материнство, рiдна мова – та через усi твори проходить палка любов поета до рiдної землi, до своїх спiввiтчизникiв.

Дуже детально змальовує Малишко характери i почуття людей, як у поемах, так i в маленьких (часто сюжетних) вiршах. Iнодi вiн розповiдає нам про цiлий життєвий шлях героя, iнодi – про окремi епiзоди з його життя. Цiле життя ми проживаємо разом з колгоспною ланковою (“Це було на свiтанку”) i колгоспним бригадиром Хомою Метеликом (“Урожай”) – чесними трудiвниками, закоханими у рiдну землю. Труднощiв, горя i радостi Докiї Петрiвни вистачило б, здається, навiть на кiлька життiв: вона i працювала, i виростила чотирьох дiтей, i кулеметницею була, i худобу рятувала вiд нiмцiв, i знов поверталась до мирної працi в колгоспi. Коли вона помирає:

Поклонилась земля, поклонилися люди
На життя, на братерство без кривди й огуди.

так змальовує Малишко чесне життя, вiддане служiнню людям. Вiн закликає брати приклад з таких трудiвникiв.

Серед трударiв особливу пошану поет вiддає вчителям – вiршi “Учитель” (з найдальших країв летять до старого вчителя листи колишнiх учнiв) та “Вчителько моя, зоре свiтова”, що став пiснею.

Не забуває Малишко про трудiвникiв, людей мирних професiй навiть тодi, коли пише про вiйну. Чи багато поетiв, що присвячували вiршi героїчнiй боротьбi з фашистськими загарбниками, помiчали, скажiмо, кашоварiв, або теслярiв, що “робили мости на Днiпрi, на Дiнцi i на Збручi”? Але ж i про їхнiй внесок у перемогу не варто забувати. Але й яскравi легендарнi образи незламних i мужнiх героїв також знаходимо ми у вiршах А. Малишка. Навiть вороги дивуються, коли пiд час громадянської вiйни до них в полон потрапляє… безногий кулеметник!

Пiдiйшли й обмерли: чоловiк без нiг.
I стоїть та шляхта, розгублена й блiда.
В очi їй смiється Опанас Бiда.
(“Опанас Бiда”)

Запам’ятовується читачам i хлопчик-партизан, що узяв собi iм’я Прометея. Та знову серед вибухiв i пострiлiв з’являється свiтлий мирний образ колоска, що прорiс пiсля пожежi у грудочцi землi, яку носив з собою боєць, зiгрiваючи теплом серця i зрошуючи власною кров’ю (“Балада про колосок”).

I переплiтаються легенда i дiйснiсть, сучаснiсть вiйни i далеке героїчне минуле:

По мiстах в руїнi,
В селах, здалека,
Ходить по Вкраїнi
Тiнь Кармелюка,
А за ним в походi –
Хлопцi Ковпака
(“Балада”)

Героями творiв Малишка виступають не лише сучасники – вiн не-одноразово звертається до образiв, що здобули славу нашiй країнi в минулi часи, як пiд час боротьби, так i мирного життя: таких як князь Iгор i Богдан Хмельницький, або до образiв письменникiв – Шевченка, Франка, Лесi Українки. Змальовуючи їх, поет передає також i любов до рiдної землi, гордiстю якої вони стали.

Про образ матерi-Вiтчизни, що збiгається з образом матерi i материнства взагалi, у творах Малишка варто сказати окремо. Це i “Пiсня про рушник”, i “Мати” (Посивiла невмируща мати), про жiнку, що стала матiр’ю цiлого загону бiйцiв, а не лише своїх рiдних дiтей. Через образ матерi поет розповiдає про безсмертя, вiчнiсть. Земля, Батькiвщина, у нього теж мати, що:

… з дитинства пiдiймала,
Хлiб дала з пiснями солов’я,
Вiдвела дорiг менi немало,
Земле, зореносиця моя!
(“Батькiвщина”)

Для неї – неньки-України – поет знаходить дивнi метафори: вона “немов крилата птиця”, “польова мрiйниця” або навiть “крапля у сонцi з весла”.

Словом i зброєю захищав поет рiдний край, його “трави похилi”, “зорi в яснiй долинi” (“Ми пiдем, де трави похилi”), щастя його людей, красу його природи та мови.

Щоб людському щастю дбанок свiй надати,
Щоб радiла з мене Україна-мати.
(“Буду я навчатися…”)

I А. Малишко залишив таки свiй прекрасний надбанок рiднiй землi. Адже поет всiм своїм життям, кожним словом, кожним подихом славив i оспiвував рiдну землю i Людину на нiй. Будьмо ж гiдними цiєї слави i цiєї пiснi!

 

 

Неоромантизм поезiї Олени Телiги

Романтизм як лiтературна течiя виник на початку ХIХ сторiччя, але вiдновився через сто рокiв у оновленiй формi -неоромантизму. З самого початку головними темами романтизму були протиставлення мрiї i дiйсностi, буденного та героїчного, надзвичайного. Романтики зображу вали винятковi, особливi характери, що розкривалися у надзвичайних обставинах, але якщо власне романтизм часто грiшив вiдривом вiд дiйсностi, прагненням зобразити екзотичнi й навiть фантастичнi ситуацiї, змальованi химерними, контрастними i яскравими фарбами, представники неоромантизму описували тими ж засобами дiйснiсть першої половини ХХ столiття, насичену реальними революцiйними перетвореннями, вiйнами, боротьбою. Великi, надзвичайнi подiї вiдбувалися на очах поетiв i письменникiв, їх не треба було переносити в потойбiчний свiт, iсторичне минуле або у далекi країни. Бiльше того – значна частина митцiв безпосередньо брала участь у боротьбi, а не лише оспiвувала борцiв, що, природно, створювало реалiстичнiсть через справжнє знання теми.

Початок будь-якої iсторичної буремної доби мимоволi пробуджував у людях мрiї i надiю, вимагав не лише рацiонального, а й емоцiйного трактування того, що вiдбувалося. Але, крiм бiльшої наближеностi до дiйсностi, неоромантизм мав ще одну суттєву вiдмiннiсть вiд течiї-попередника: полiтичне зумовлення, що розкидало естетично близьких митцiв по рiзних таборах – “революцiйної романтики”, що iдейно грунтувалася на своєрiдному месiанiзмi свiтової пролетарської революцiї, та неоромантизму нацiонально-визвольної боротьби, що набув розквiту трохи пiзнiше: напередоднi й пiд час Другої свiтової вiйни.

Особливе мiсце посiдає у цьому напрямi “Празька школа” українських письменникiв, учасниками якої були такi яскравi митцi, як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрiй Драган, Олег Ольжич, Юрiй Липа та Олена Телiга. Неоромантичнi засади пiдсилювалися у цiєї групи синтезом символiстичних, iмпресiонiстичних i реалiстичних засобiв поетичного творення.

Творчiсть О. Телiги вирiзнялася серед творчостi iнших представникiв “Празької школи” особливою темою, яку можна назвати “кохання i боротьба”, або “чоловiк i жiнка у боротьбi”.

Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя бiографiя самої Олени Телiги. Ця жiнка, що у дитинствi не знала навiть української мови, пiсля одруження стала одним з видатних дiячiв українського нацiонально-визвольного пiдпiлля i загинула у боротьбi з нiмецьким фашизмом. Хто сказав, що великi почуття лишилися у сивiй давнинi? Кохання привело О. Телiгу до боротьби, та залишилося в її творчостi назавжди.

Її вiршi мають автобiографiчний елемент, але не зводяться до автобiографiї. Скорiше це розмiрковування над ролями чоловiкiв i жiнок, що пристали до боротьби, якi, на думку О. Телiгi, не однаковi:

Бо ми лише жiнки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся i крiпись.

Iнакше кажучи, на її думку, призначення жiнки – морально пiдтримувати чоловiкiв-борцiв, надихати їх на боротьбу, а вже потiм брати у нiй участь особисто, бо саме життя не дозволяє iз спокiйною совiстю обмежуватися господарством i звичними “жiночими обов’язками”:

Що нам щастя солодких звичок
У незмiнних обiймах дому –
Може завтра вже нас вiдкличе
Канонада грiзного грому.

Чоловiки мають бути першими, їхня справа – вiдкривати новi шляхи й ставати до бою, бути першопрохiдцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жiнки лишаються пасивними:

Ми ж, радiстю життя вас напоївши вщерть –
Без металевих слiв i без зiтхань даремних
По ваших же слiдах пiдемо хоч на смерть!

Отже, розмежування ролей, але водночас i єднiсть в iм’я спiльної iдеї – визволення Батькiвщини. Боротьба майже така сама, але й iнша: в нiй менше жорстокостi, бiльше жертовностi та натхнення, менше кровi та бiльше мрiї, романтики у кращому значеннi цього слова, бiльше свiтла. Цим, насамперед, i приваблює поезiя Олени Телiги: чуттєва, емоцiйна, але позбавлена манiрностi та “зiтхань даремних”. Не кожен здатен зберегти гуманнiсть у вирi боротьби, але Телiзi це вдалося.

А душа вклоняється просторам,
I землi за свiтлу радiсть – жить!

Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величнi здiйснення, а життя, прекрасне i свiтле, гiдна того, щоб iснувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезiї нацiонально-визвольної боротьби, про вiршi Олени Телiги, як про гуманнiсть, збережену в часи непримиримостi й вимушеної жорстокостi. Нiколи не варто забувати про свiтло i радiсть життя.