Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Архив за квітня 2009

Політика і психологія

Політика і психологія
Політична діяльність людей в державі здійснюється у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо політичне функціонування – це професійна політична діяльність, то політична участь – це здійснення чи підтримка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій та вимог. Участь буває колективна та індивідуальна, примусова і добровільна, активна і пасивна, традиційна і альтернативна, революційна та охоронна.
Психологічно політична активність особи зумовлена людською потребою належати соціуму, ідентифікувати себе зі своєю нацією, певною групою, партією чи організацією. Часто людина прилучається до політики, щоб стати частиною групи, осягнути почуття включеності в життя цілого суспільства.
Зміст політичної діяльності визначається особливістю людей, яка виключає не тільки систему соціально значимих рис, що характеризують людей як чинників того чи іншого суспільства або спільності. При включенні особи до політичного життя важливими факторами важливим фактором виступають також індивідуально-психологічні риси особи. Адже людські пристрасті та індивідуальні здібності відіграють в політичній діяльності особи не головну роль.
Політична соціалізація передбачає формування певної політичної думки індивіда, сюди входять її емоційне ставлення до постійних явищ, системи політичних цінностей: схильність до політичної діяльності.
Політична соціалізація в сучасних умовах, як і колись залежить від місця особи в соціальній структурі, від рівня загальної культури та традицій. Велику роль в процесі політичної соціалізації відіграє психологічний стан людини. Ця проблема в наш час є дуже актуальною, оскільки нестабільність в особистому житті, важкі умови існування мають великий вплив на психіку людини.
Великий вплив на політичну соціалізацію особи відіграє політична система, яка діє в державі. Цей вплив здійснюється двома способами. Насамперед, безпосередньо через пропаганду певних відомостей, які несуть пізнавальне та емоційне навантаження, порушують ті чи інші взірці політичної поведінки особи. Також вплив на політичну соціалізацію особи здійснюється опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діяти певним чином. У зв‘язку з цим дуже важливо забезпечити відповідність вербального змісту соціалізую чого впливу інформації, невербальному змісту, який застосовується індивідом внаслідок накопичення соціального та політичного досвіду. Конфлікти, які виникають на цьому ґрунті приводять до порушення процесу політичної соціалізації особи.
Взагалі участь особистості у формуванні державної політики має бути органічно пов‘язана із становленням громадського суспільства – системи суспільних і незалежних від державно-громадських інститутів і між особистісних відносин.
Виходячи з вище сказаного можна зробити висновок, що особа стає суб‘єктом політичної влади лише тоді, коли, включившись у державне управління, вона здобуває – при вирішенні державних загальногосподарських справ – здатність до неї і навпаки, якщо особистість позбавлена такої здатності, вона перестає бути суб‘єктом політичної влади.
Політична соціалізація індивідів є одним із напрямків діяльності спеціальних індивідів є одним із напрямків діяльності спеціальних індивідів є одним із напрямків діяльності спеціальних інститутів, що діють у рамках політичної організації, громадсько-політичні організації та політичні партії, які значною мірою впливають на формування політичних поглядів та позицій особи в сучасному політичному житті.
Активному включенню особи в політичний процес передує ряд факторів, які можна поділити на групи:
– матеріальні;
– соціально-культурні;
– політико-правові.
Крім того, політичну участь особи, ту чи іншу форму цієї участі обумовлюють: політична система, соціальне середовище, політичні і неполітичні чинники процесу політичної соціалізації. Але обмежитись тільки цим не можна. Виходячи з того, що людина взагалі – істота біосоціальна і що відповідно у структурі особистості відрізняють соціальний та природний компоненти, слід визначати, що на діяльність конкретної особи в політиці взагалі та її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість і політична культура особи, її власні цілі, цінності, стереотипи, постанови, мотиви, інтереси й потреби.
В даний час простежується тенденція, пов‘язана зі зростанням політичної нестабільності, індиферентності людей, стан відчуження а акомії.

Відчуження – соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй.
Відчуження може бути наслідком впливу об‘єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов‘язане зі структурними відносинами панування та підкорення, присвоєння та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до само відгородження від політики. Відчуження є повною протилежністю до процесу соціалізації суспільства.
У демократичному суспільстві політика здійснюється для людей і через людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини, як суб‘єкта політики має велике значення. У наш час політична активність людей є досить високого рівня. Люди мають можливість вільно висловлювати свої думки та погляди стосовно існуючої влади в державі. Таким чином влада значною мірою залежить від народу, який при бажанні і при потребі може впливати на формування владних відносин у суспільстві та державі в цілому і люди використовують таку можливість (особливо в сучасних умовах) проводячи різноманітні збори, мітинги, референдуми, різкого характеру акції протесту і тому подібні заходи. Такі дії не завжди приводять до бажаних наслідків, але все ж не безрезультатними.
Отже, процеси політичної соціалізації особи в умовах, що склалися на сьогоднішній день відбуваються досить активно. В результаті цього більша частина нашого суспільства є політично свідомою про всі події, які відбуваються в державі, а також за її шляхами, сил мають безпосереднє відношення до неї. Тому таке явище як політична соціалізація є дує важливим і, безумовно, потрібним у нашому суспільстві.

Список використаної літератури.
1. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр “Академія”, серія “Гаудеамус”, 1998.
2. Політологія: конспект лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти України. – К.: “Каравела”, 1999.
3. Головаха Є., Пухляк В. Політична соціалізація в посткомуністичній Україні // Політична думка, 94 №2.
4. Шестопал Е.П. Личность и политика. – М. 1990.

Автор: admin. Рубрика: Політологія. Прокоментуй!

Політичні конфлікти

План.

1. Теоретичне осмислення: типологія політичних конфліктів.
2. Основні способи врегулювання політичних конфліктів.

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними — як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фунт моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управлін¬ня, гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію — самостійну галузь знань на перехресті соціології, пол¬ітології, політичної психології.

Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін, думок, сил; серйо¬зні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, сус¬пільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіт-кнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб’єктів взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а пов’язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.
Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою ста¬дією розвитку протиріч, поділяли їх на антагоністичні, влас¬тиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, прита¬манні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострі-шими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна по¬милка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількіс¬тю локальних конфліктів. Не заглиблюючись у критику ста¬рих підходів, неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з’ясуванні суті соці¬ально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення кон¬фліктів у політичній спадщині.
Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у роз¬роблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різно¬манітності підходів характерним для них є розуміння політич¬ного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер¬ковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан сус¬пільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво, недо¬віру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.
У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлік¬ту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулю¬вавши дві системи постулатів — Т. Парсонса і власну — та зіставивши їх.
Т. Парсонс:
1) кожне суспільство — відносно стійка й ста¬більна культура;
2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;
3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;
4) функці¬онування соціальної структури спирається на ціннісний кон¬сенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтег¬рацію.

Р. Дарендорф:
1) кожне суспільство змінюється в кож¬ній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;
2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіж¬ностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;
3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
4) кожне суспіль¬ство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.
Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, про¬поновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взає¬модії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в сус¬пільному житті в тих чи інших поєднаннях.
До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше проведені Г. Зіммелем, який за¬пропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлума¬чень і лише після другої світової війни набули прикладної спря-мованості — на аналіз і розв’язання реальних конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х рр.
Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми знаходимо досить велику кількість визначень, які певним чи¬ном відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політоло¬гічних словниках найпоширенішим є таке трактування кон¬флікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із ме¬тою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твер¬див, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних від¬носин, у якому його учасники протистоять один одному з при-чини несумісних цілей; він може бути різної інтенсивності, час¬тковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників.
У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А. Здравомислов, аналізуючи традиції проблематики політич¬ного конфлікту, виходить із того, що політичний конфлікт — це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. На важливість розуміння владного аспекту під час розгляду конфлікту вказували західні дослідники К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер підкреслював, що досить важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось ке¬рувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет. Глибоке розуміння ролі владного елементу в кон¬флікті виявив польський вчений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлік¬ту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються змі¬ни внаслідок конфлікту».
За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загаль¬ним для них є визнання того, що в основі соціального, соціаль¬но-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж ніяк не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб’єктивну реакцію на нього. Суб’єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирі¬шення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб ви¬рішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соці-ального індивіда, групи, держави (коли йдеться про міжнарод¬ний конфлікт). Суб’єктами конфліктів можуть виступати інди¬віди, малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та інші структури), об’єднання, які виникають на формальній та неформальній основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримі-нальних груп, які домагаються певних цілей.
У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної ти¬пології конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієн¬тацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоніс¬ти — ізоляціоністи та ін.). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У про¬цесі свого формування він проминув три стадії:
1) девальвація колективістських цінностей комуністичного
(лівототалітарного) суспільства;
2) відносна перемога індивідуалістських цін¬ностей вільного («демократичного») суспільства; реанімація ко¬лективістських цінностей у ліво- та правототалітарних фор¬мах.
Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням різних, на¬самперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Виз¬рівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспіль¬ствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номен¬клатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.
Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянсь¬кої приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим кра¬їнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імпе¬рій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в країнах, де націо¬нальні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема тран-сільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту іден¬тифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох кра¬їнах значна частина населення не схотіла визнавати себе гро¬мадянами держави, на теренах якої вона мешкала.
Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантаго¬ністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що втрачені можливості вирішення неантагоністич¬ного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну; натомість пошук вза¬ємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може привести до зняття гостроти й перетворення його на неантаго-ністичний. Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеоло¬гічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти нази¬вають уявними, одначе вони можуть перетворитися на реальна, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опи¬няться під загрозою. В об’єктивному історичному процесі роз¬різняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний по¬тенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов — негативними, що гальмують історичний розви¬ток і є деструктивними відносно суб’єктів — учасників кон¬фліктів.
Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціо¬нальні конфлікти на території колишнього СРСР, де «націо¬нальне питання було вирішено раз і назавжди».
Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних мас¬штабів, об’єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути, організації, рухи, втягу¬ючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-еконо¬мічні інтереси. Відповідно, спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:
1. Між існуючою владою та громадськими силами, інтере¬си яких не представлені у структурі владних відносин.
2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов’яза¬ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повно¬важень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов’яза¬ний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існую¬чого політичного ладу.
Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, кла¬сові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні, регі¬ональні та інші відносини.
Помітне місце нині займає один із різновидів соціального кон¬флікту — міжетнічний, пов’язаний із протиріччями, що виника¬ють між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія).
Поняття «конфлікт» використовується в політичному кон¬тексті, коли трапляються великомасштабні зіткнення всере¬дині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Спонсор допису: профессиональный фотограф на свадьбу. Свадебный фотограф. Свадьба фото.

Автор: admin. Рубрика: Політологія. Прокоментуй!

Розвиток політології

Розвиток політології
1) Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О.Кантом, Г.Спенсером. Розвиток науково – технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму на зміну якого на початку 20-х років ХХст. Прийшов неопозитивізм, принципами якого були біхевіоризм, об‘єктивізм.
У 20-х роках ХХст. Дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з‘ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки.
Розвиток політичної науки у 20-30рр. Пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших (США) політологія перетворилась на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

2) Після війни політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х років провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм. Тут головна увага концентрується на вивченні поведінки людей у політичній сфері.
На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На його думку, головне завдання політичної науки не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно – політичного розвитку.
До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Арон, Фрідріх та ін.) та суспільно – політичної модернізації (Алмонд, Пай)
Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння типів організації політичних партій.
Автори теорій модернізації вважають, що сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання.
Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну (країни Азії, Африки, Латинської Америки, тобто, розвиток на основі запозичених інститутів).

3) Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах є:
 Виведення з-під політичного контролю економіки;
 Створення відкритої соціальної структури;
 Формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;
 Досягнення згоди пануючих і опозиційних сил.

4) В кінці ХХст. В центрі уваги учених постала проблема глобалізації. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв‘язків і означає “постінтернаціоналізацію” суспільного життя.
Англійський соціолог і політолог Ентоні Гідекс трактує процес глобалізації, як “розширення світових соціальних зв‘язків, які з‘єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, що відбуваються далеко від них”.
Процес глобалізації сприяє взаємозв‘язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, “спресовує” світ у єдине ціле, формує так звану “світову культуру”.
В цілому у другій половині ХХст. Набули розвитку напрями, ідеї, сформульовані у довоєнний час.

Интернет магазин книг. Купить книгу в интернете. Купить книги через интернет.

Автор: admin. Рубрика: Політологія. Прокоментуй!

Політична свідомість

План.

1. Що таке політична свідомість?
2. Суб‘єкти політичної свідомості.
3. Політична свідомість, як найважливіший спектр політичної діяльності.
4. Структура політичної свідомості.
5. Громадська думка як форма політичної свідомості.

Політична свідомість – це сукупність поглядів, оцінок, що відображають політико-владні відносини та політичні інтереси суб‘єктів. Сукупність знань політичної свідомості складається з пізнання політико-владних відносин кожного з видів:
– представницької (законодавчої)
– виконавчої
– судової.
А також із сукупності політичних інтересів суб‘єктів, знання, цілісності яких втілюються в навчанні чи становленні колективної волі, спрямовані на здійснення функції управління і самоврядування народовладдя.
Будь-який вид політичної свідомості зумовлений об‘єктивними інтересами соціальних спільностей та характером інших взаємовідносин. Ці види політичної свідомості зумовлений особливостями, професійних, вікових та інших параметрів суб‘єктів. У політичній діяльності люди завжди керуються значними концепціями, програмами, настроями, почуттями тобто політичною свідомістю.
Політична свідомість як найважливіший духовний фактор політичної діяльності – це єдність теоретичного й буденного рівнів свідомості суб‘єктів, що робить можливим необхідність врахування інших інтересів, узагальненням їх у політиці програми, теорії, вироблення шляхів і засобів реалізації їх.
Політична свідомість у такий спосіб виступає показником усвідомлення людьми цілей політичного розвитку, механізмів їх здійснення і водночас фактором розвитку, механізмів їх здійснення і водночас фактором розвитку політичного життя, політичної системи суспільства.
Така інтегруюча роль політичної свідомості у суспільстві забезпечується її функціями, які становлять сприятливу єдність політико-психологічного, політико-ідеологічного та діяльно-практичного компонентів структури політичної свідомості.
Дає змогу чітко визначити функціональний критерій її суспільного та індивідуального призначення.
Виділяючи психологічну ідеологічну та діяльні сну функції політичної свідомості, як відомо самостійні, що взаємно проникають одна в одну лиш в своїй цілісності формують обличчя політичної свідомості. Політична свідомість виникає і функціонує у процесі практично – діяльнісного завдання людьми, соціальними спільностями політичного буття. Діяльність є основою політичної свідомості, надає їй певності та загальнозначущого політичного смислу..
З тоталітарної політичної свідомості, відчутними людей від влади ця свідомість підтримувала види народу в непогрішність верхів, мудрість фондів, що висловлюють народні інтереси.
Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення соціальних спільностей, осіб до політичних програм, дій політичних суб‘єктів, політичних лідерів. Це один із дійових компонентів демократичної політичної структури спрямовані збагнути інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.
Враховуючи громадські думки стає одним з каналів ефективності політичних дій суб‘єктів. Однак повторити про її дієвість, компетентність, погану методичну озброєність означає заперечувати реальний стан справ у цій сфері. Це новий механізм форм вираження політичної свідомості мас.
Вважають, що якщо громадська думка є специфічним станом суспільної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до найрізноманітніших питань суспільного і політичного, то відношення його, виробленими практичних рекомендацій є саме по собі благом, яке потрібно розвивати.
Політична свідомість є водночас передумовою формування політичної діяльності. Якщо в ній жорстко задається незмінна політична свідомість, що заперечує індивідуальну, це є показник тотальної духовності можновладців.
В наслідок цього індивідуальна свідомість втрачає своє призначення, а людина вилучається з політичного процесу.
Подолання труднощів політичного і суспільного буття роздвоєності свідомості людей потребує мобільних ефективних програм діяльності осіб, реально забезпечити усуненням дефіциту всього життєво необхідного, дати можливість внести у політичну свідомість мас соціально-гуманістичні цінності і орієнтири.
Політична свідомість різних суб‘єктів і відображенням рухомих політичних відносин. Лише в цьому випадку вона набуває дійсного змісту й форми вираження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів.

Використана література.

1. Політологія: курс лекцій. – К., 1993. Міністерство освіти України.
2. Політологія: конспект лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. – К., 1999. В.М. Піча, Н.Н. Хома.

Организация детских праздников Киев. Сценарии детских праздников.
Качественный детский праздник в Киеве.

Автор: admin. Рубрика: Політологія. Прокоментуй!