Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Архив за січня 2009

Голодний 1933 рiк в українськiй лiтературi та в документальних спогадах

Голодний 1933 рiк в українськiй лiтературi та в документальних спогадах
Достоєвський сказав: “Друга половина життя людини визначається звичками, набутими за першу його половину”. Дiйсно, сьогоднiшнiй наш вибiр зумовлює наступнi. Всi знають прислiв`я про те, як вчинок перетворюється на людську долю. Тому справа совiстi, вiри, моральних iдеалiв людини i спiльноти, до якої вона належить – зовсiм не приватне, особисте питання. Дехто скаже: “Хiба велике значення мають власнi переконання? Головне ж, як кажуть, бути людиною”. Так, але уявлення про “людину” саме вiд наших переконань i залежить. Наприклад, Гiтлер кiлька разiв наголошував на тому, що його нищiвна полiтика щодо неарiйцiв грунтується на еволюцiйнiй теорiї Дарвiна. Якщо можна вивести кращу породу коней, казав вiн, то чому не можна вивести кращу породу людей?
Але якщо настiльки важливий особистий вибiр, то вибiр народу зумовлює його iсторiю на незрiвнянно бiльший час. Розмiрковуючи над трагедiєю голодомору 1933-го року, ставиш собi питання: якi причини призвели до цього? Найлегше сказати – виннi комунiсти. Але не забуваймо вислову: кожна країна має правителiв, гiдних себе. Все почалося з того, що народ вiдважився на цей експеримент з соцiалiзмом. Дуже спокусливо: землю отримує той, хто хоче не працювати, а панувати. Куркулiв (пiдприємцiв i трударiв) до Сибiру! Дiставай обрiза i полюй за людьми. Хтось скаже: “Народ був обдурений”. Можливо. Але чому мовчала влада? “Вона була молодою й не мала авторитету у селянства”. Добре. Але чому мовчала iнтелiгенцiя? Бо вся її “духовнiсть” та iнтелект не змогли розпiзнати небезпеки. Бiльше того, вона була на перших мiсцях революцiйної працi! I хоч багато хто з її представникiв розчарувався в марксизмi (Iван Франко у своїй працi “Що таке поступ?” зрiкся вiри у прогрес, атеїзм та iгнорування релiгiйної спадщини), їхнi голоси потонули в оптимiстичних демонстрацiях. Нарештi: чому мовчала церква? Може тому, що її роль зводиться до зовнiшнiх обрядiв, не поширюючись на виховання суспiльної думки? Чому атеїзм пустив найбiльшi коренi в країнах, де вiрять не в особистiсть, а в масу: православних i католицьких?
На цi болючi запитання намагалися вiдповiсти українськi письмен ники, зображуючи голодомор 1933 року. Вони бачили рiзнi аспекти цього лиха, i воно вiдбивалося у калейдоскопi їх внутрiшнього свiту.
Першим твором про голодомор був роман Уласа Самчука “Марiя” (1933). Написаний “по-гарячому”, вiн весь складається iз сердечного болю. Самчук прагне не пояснити, а просто розповiсти свiтовi про страшне лихо власного Народу. Тому оповiдь ведеться через свiтобачення звичайної селянки, не обтяженої фiлософськими теорiями. Вона вiрить тiльки в те, що треба терпiти, а суд довiрити Всевишньому: “Бог не прийде києм карати”, – такий лейтмотив твору. Задача письменника – констатувати факт: проти народу здiйснено кривавий злочин.
Iнакше пiдходить до цiєї теми Аркадiй Любченко в нарисi “Його таємниця” (1943). Нарис – частина його спогадiв про Миколу Хвильового. Тут голод розглядається з точки зору освiченого представника письменницької богеми. Хвильовий i Любченко дiстають дозвiл поїхати по селах i на власнi очi перевiрити жахливi чутки: “Їдемо, зачить, вивчати новий кардинальний процес соцiалiстичного будiвництва – голод”. Безпосередньо не загроженi цим лихом (без зайвих зусиль беруть квитки, їдуть в окремому купе, в областi живуть у секретаря райкому), вони глибоко переймаються чужими стражданнями: селянцi-жебрачцi, стрiченiй у Харковi перед вiд`їздом, вони вiддають усi грошi, якi мають при собi; знайшовши в потязi хлопчика, який втратив батька, вони розшукують по вагонах його сiм’ю, забороняють кондукторовi виганяти цих людей з їхнього купе, оплачують їм подальшу дорогу, допомагають харчами.
Любченко наводить факти про спроби опору з боку селян: самочиннi виступи проти влади, спроби захоплювати насiннєвi фонди, грабувати перше-лiпше майно, вбивства представникiв влади, тероризм, людожерство, втечi. “Було неймовiрне безладдя, безнадiя, вiдчай. Був жах”.
Любченко пiдхопив плямистий тиф i надовго захворiв, а Хвильовий покiнчив життя самогубством. З точки зору Хвильового, програма виходу зi страшного глухого кута української iсторiї – обов’язково вижити: “I якраз ми, а також всi тi, що з нами, мусимо жити. Жити i дiло робити. Сьогоднi зокрема обставини склалися так, що треба перш за все зберегти себе фiзично. От найголовнiше завдання”.
Третiй текст про голодомор, який ми розглянемо – поема Iвана Багряного “Антон Бiда – Герой труда” (1955). Тут автор застосовує гiркий сарказм в зображеннi цiєї трагедiї:
Повимирало геть пiдряд
Населення
Цiлих сiльрад!
Колгоспи ж мерли взагалi
Iз ланковими на чолi! –
Немов виконували план,
Немов угноювали лан, –
Органiзовано, мовлiв!
У стилi директивному!
У стилi ери соцзмагань!
У дусi колективному!
Кульмiнацiя оповiдi – протиставлення радiсної “показухи” “комунiстичного будiвництва” i матерiв, якi їдять дiтей:
А по шляхах повзли чутки
Тривожнi й неймовiрнi,
Що дiточок десь матерi
З’їдали,
Божевiльнi.
В такiй от радiснiй порi
Дiтей з’їдали матерi!
Якраз як “квiтнула” земля
У сяйвi “сонечка” з Кремля!
Коли ревли, щоб знали ви,
Пiсень “братерства” iз Москви!
Нарештi, для Василя Барки, автора повiстi “Жовтий князь” (1963), голодомор 1933-го – явище релiгiйне. Вiн постiйно наголошує, що голод – наслiдок вибору народом сатанинської влади. Тут знову вжито протиставлення: сите життя комунiстичної мiської верхiвки та приреченiсть безпритульних, гнаних селян, якi вмирають прямо на вулицях.
Таким чином, тема голодомору займає значне мiсце в українськiй лiтературi ХХ столiття. Страшна бiда змусила багатьох письменникiв замислитись над її причинами. I хоча в творах переважає описовiсть над аналiзом, головний висновок такий: ми вiдповiдальнi за життя своє i свого народу. Наш вибiр матиме наслiдки на багатьох людей. Робити власний вибiр релiгiї, нацiонального обов’язку, громадської позицiї, полiтичної орiєнтацiї – наш обов’язок сьогоднi.

Автор: admin. Рубрика: Твори з української літератури. Прокоментуй!

Твiр-вiдгук. Сiм’я Перепутькiв – своєрiдна художня модель української родини кiнця XIX – початку XX столiття (за романом Уласа Самчука “Марiя”)

Твiр-вiдгук. Сiм’я Перепутькiв – своєрiдна художня модель української родини кiнця XIX – початку XX столiття (за романом Уласа Самчука “Марiя”)
Нарештi настали для України такi часи, коли ми, не криючись, можемо смiливо називати iмена тих талановитих українських письменникiв, про яких донедавна знати не хотiли, називаючи їх “чужинецькими белетристами”. Серед таких i письменник Улас Олексiйович Данильчук-Самчук родом iз села Дермань на Волинщинi (нинi Рiвненська обл.). Вiн був “старого селянського кореня, з твердими традицiями стихiйного i свiдомого незалежництва в дусi та незламним бажанням боротися проти кожного заперечення наших законних прав на землi наших предкiв”. Усвiдомлення цього родинного життєвого кредо не давало спокою талановитому митцевi, I, звичайно, всi його твори випромiнювали волелюбнiсть, право свого народу бути господарем на рiднiй землi, саме цим художнє слово письменника викликало у читачiв симпатiї й довiру, а у недругiв – злiсть, зневагу до нього, бажання назавжди вiдмежувати його самого i його твори вiд українського народу. Час змiнився на краще i сьогоднi iм’я Уласа Самчука стоїть серед найзначнiших вiтчизняних прозаїкiв XX столiття.
Письменницька доля його склалася так, що не в Українi, а за її межами вiдбувалося становлення Уласа Самчука як письменника. Саме в Нiмеччинi були написанi новели молодого прозаїка “Образа”, “Собака у вiкнi”, “Мадонна цвiтучого саду”, “Четвертий чоловiк”. Празький перiод у творчiй бiографiї письменника вважається найбiльш продуктивним. Iз нiкому не вiдомого лiтератора-початкiвця постає справжнiй класик української лiтератури. Працездатнiсть неймовiрна! Одночасно пише чотири романи “Волинь”, “Марiя”, “Гори горять”, “Кулак”.
Все пережите письменником в Українi i за її межами, весь багатющий життєвий матерiал, який постiйно збирав митець, все, що до глибини душi вражало письменника i не давало спокою, кликало до роботи. Було у Самчука єдине бажання творити, писати. Доля України не давала йому спокою, тривожила. Голодомор 33-го року вимагав вiд письменника вагомого слова – з’являється роман “Марiя”. Книгу було видано з присвятою “Матерям, що загинули голодною смертю на Українi в роки 1932-1933″. Але не тiльки через те, що автор одним iз перших розповiдає про страхiття голодомору в Українi, а ще про “примусову колективiзацiю”, “розкуркулення”, моторошнi картини життя сiм’ї Перепутькiв у романi – це високохудожнє втiлення життєвих реалiй цього перiоду.
У центрi авторської уваги прозаїка – iсторiя української родини на рубежi епох. Це виразно простежується в самiй структурi твору: перша частина “Книга про народження Марiї” – своєрiдна його передiсторiя; друга – “Книга днiв Марiї” – власне iсторiя; третя – “Книга про хлiб” – трагiчний фiнал, загибель Марiїного роду. Саме життя героїнi Марiї, її родини (а Марiя не уявляла себе без щасливої сiм’ї) допомагають Самчуковi розв’язувати у романi найрiзноманiтнiшi проблеми: батькiв i дiтей, любовi та сiмейного щастя, моралi, достатку i працi на землi, солдатчини, духовностi та вiри в Бога, голоду, геноциду та репресiй, влади, нацiональної свiдомостi та гiдностi, добра i зла.
Марiя за покликом душi творить те головне, чого у неї не було (рано лишилась сиротою), заради чого здається й народилася на свiт Божий – родину. Героїня не просто творить сiм’ю, а можна, без перебiльшення, сказати “українську мрiю” самого автора. То цiлий гiмн людському щастю, що пiдносить Марiю високо, бо має вона мiцну родину, вiльно працює на своїй землi, вона щаслива як мати, бо має розумних, завзятих, працьовитих дiтей, родину її поважають односельцi: “Якi це були гарнi, повнi, округлi роки. Кожний схiд сонця приносив працю, захiд – вiдпочинок. Ростуть дiти. Прибуває потроху землi…” Троє синiв – Демко, Максим, Лаврiн та донька Надiя – “слухняна, весела, гарна. Встає разом з матiр’ю, допомагає їй”. Демко i Максим допомагали батьковi Корнiю по господарству, а Лаврiн, “жвавий, з iскристими оченятами, стрибун”, добре вчився у школi, тож батьки мрiють, що вивчиться колись на “дохтора”. Марiя разом iз Самчуком-автором досягла вершини iдеального сiмейного щастя. I ось далi автор втiлює свiй задум, показую чи, як героїня йде схилом, аж до самої прiрви. Не може бути сама Марiя та її родина щасливою у такому життi, яке мала Україна на межi столiть.
Вiйна, революцiя, НЕП, колективiзацiя – етапи “великого шляху”, що привiв український рiд до нацiональної катастрофи. Революцiя для Марiї страшна тим, що руйнує її родину – те, чому вона присвятила все своє життя. Революцiя вiдбирає в неї одурманеного iдеями класової боротьби сина Максима. НЕП – “сатанинський винахiд” бiльшовизму, яким вiн паралiзував волю українського селянства до активної боротьби за свої права, вбачав у працьовитих українських селянах запеклих ворогiв, яких згодом необхiдно було знищити. Колективiзацiя – кульмiнацiйний момент вiйни Москви з українським народом. Гине весь рiд Марiї: на Соловках – наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою – сама героїня…
Тож тепер i стає зрозумiлим чому так довго стояли на перешкодi появи цього роману в Українi. Адже треба було давати вiдповiдь, чому так сталося на Українi, чому чеснi трударi, що власною працею досягали родинного щастя, достатку, добробуту ставали ворогами народу, чому, такi ж, як Корнiй, колись заможнi селяни змушенi були блукати полями у пошуках гнилої картоплини чи дохлого зайця, бо дома в цей час помирає з голоду сiм’я, чому найрозумнiшi, найталановитiшi гинуть у концтаборах? Якими найгуманнiшими iдеями можна все це виправда ти? Питання, як бачимо, риторичнi.
Непросто вiдбувається повернення лiтературного доробку У. Самчука на батькiвщину. Але ми щиро сприймаємо його твори, сповненi людяностi, правди, високої художньої довершеностi.

Автор: admin. Рубрика: Твори з української літератури. Прокоментуй!

Образ Марiї в однойменному романi Уласа Самчука

Образ Марiї в однойменному романi Уласа Самчука
Рiвна по духу Марусi Богуславцi
чи Роксоланi, тiльки доля їй
випала звичайна, буденна i складна.
/ О. Слоньовська /
Життєвих колiзiй й перепетiй, якi випали на долю довго невiдомого нам українського митця iз дiаспори Уласа Самчука, вистачило б, мабуть, не на один десяток життiв. Не судилося йому стати письменником на рiднiй українськiй землi. Далеко вiд України розквiтла героїчно-трагiчна, життєво-реалiстична, правдива художня проза письменника.
Надто гостро сприймав Улас Самчук усi iсторичнi подiї, якi переживала Україна, його рiдна сторона, у XIX-XX сторiччях: саме в цей час у центрi Європи на очах усього свiту знищувався великий народ! Докладалися всiлякi зусилля i винахiдливiсть, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме цi обставини поставили перед “кусливим” митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж вiдбувається з Україною? Мовчати письменник не мiг. Отож усi свої думки, болiснi, вистражданi, вилив у “найсенсацiйнiм з усiх творiв” романi-хронiцi “Марiя”, написаному у Празi 1933 року. Наступного року твiр було надруковано у Львовi. Протягом 30-х-80-х рокiв неодноразово перевидавався у США, Аргентинi, Канадi, пiд час вiйни – в Українi, у Рiвному. 1991 року роман надрукували у Києвi.
Поштовхом до написання роману став голодомор в Українi 32-33-го рокiв, але змалював письменник гiрку iсторiю життя України через життєву трагедiю героїв роману впродовж кiлькох десяткiв рокiв, бо така його творча манера – показувати людину в iсторичному часi.
Марiя – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Ма-рiїною значно строкатiша. “Провiсники лиха” раз у раз вриваються у її долю…”
Спробуємо i ми разом з Марiєю упродовж усiх двадцяти шести тисяч двохсот п’ятдесяти восьми днiв пережити, перестраждати, пересмiятись i виплакатись. Марiєю вiд народження i до старостi називає автор героїню. I це символiчно. Початок її життя був розкiшним. Марiя-немовля – “жива репетлива дiйснiсть”, вона розкошувала: “Не раз прокинеться вiд сну, нап’ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радiстю… Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима”. Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим завзяттям Марiя пройде весь вiдведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марiя, Вона – сирота. Розпочались поневiряння маленької героїнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще “п’ятеро крикливих ротiв”, що “хочуть самi обов’язково щодня їсти”. Найболючiше дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота – i у вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: “Чекай, чекай! Як скажу мамi – побачиш!..” А вона i не каже цих слiв, а “пiде над рiчку, порюмсає i знову добре”.
Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з “великим набубнявiлим животиком” дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком “у художньому стилi художньої агiографiї”. Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: “Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку”. I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує “житiйний”, а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, “iм’я їй Марiя”. Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: “У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв’ється, розцвiте й пiзнає добро i зло”. А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це – радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях – то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi – бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках – наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою – сама героїня…
Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука “Марiя” i, звичайно, життя. Розв’язка твору трагiчна – вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як “воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: “Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!”
Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.

Автор: admin. Рубрика: Твори з української літератури. Прокоментуй!

Голодомор 1932-33 рр. у романi “Марiя” Уласа Самчука

Голодомор 1932-33 рр. у романi “Марiя” Уласа Самчука
1933 року свiтову громадськiсть приголомшило нечуване в iсторiї лихолiття, яке спало на голову українського народу – органiзований сталiнсько-бiльшовицькою системою СРСР голодомор, що призвiв до зменшення українцiв на одну п’яту, – сучаснi дослiдники обчислюють кiлькiсть жертв порядком 7,5-8 мiльйонiв. Психiчнi вiдхилення мертвих канули в небуття разом з їхнiми виснаженими тiлами. Зранена психiка живих залишилася на все життя. Її ж вони передають своїм нащадкам, навiть тодi, коли б їм цього не хотiлося.
Улас Самчук належав до лiтератури української дiаспори, тому згадаймо визначальнi риси емiграцiйних творiв.
Iсторiя української дiаспори розподiляється на три основнi перiоди: 1921-40 рр., коли Захiдна Україна знаходилася пiд владою Польщi: 1941-45 рр., коли дiти перших емiгрантiв поверталися на Україну, сподiваючись на нацiональне вiдродження пiд фашистською владою, та 1945-54 рр., перiод заснування лiтературного об’єднання “Мистець кий Український Рух” (МУР), яке дало початок систематизованому лiтературному життю в емiграцiї. Головними цiлями дiаспорян було створення “великої лiтератури”, себто творiв свiтового рiвня та органiчного, нацiонального лiтературного стилю. Вони намагалися в повнiй мiрi користуватися перевагами вiльного свiту. Вiдзначалися войовничою вдачею, мужнiстю, азартом боротьби.
Дiаспорним письменникам була притаманна глибока релiгiйнiсть. Вони розумiли iсторiю українського народу в дусi страдницького шляху Христа на Голгофу, тому, на вiдмiну вiд свiтських iсторико-полiтичних тлумачень поетiв-шiстдесятникiв, Самчук запропонував релiгiйну версiю трагедiї голодомору.
“Марiя” – найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ української лiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр Житiя Святих. Найпопулярнiшi джерела цього жанру – давня поема “Ходiння Богородицi (себто Дiви Марiї) по муках” (про що зазначає й назва роману) та страдницькi подвиги християнських Святих (Зосими, Саватiя та iн.)
Початок твору – звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасли вої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.
За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерi його середульшого сина Максима, – зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землi – повернули його у звичайне селянське русло.
Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп’ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви – усе обiйстя. Перед самою Марiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат, i просить у неї прощення за свiй злочин. Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi.
У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в українських творах дiйство: Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєва позицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху.
Таким чином, голодомор в розумiннi письменника – закономiрне звiрство сталiнської влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов’язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше – фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний “по гарячих слiдах”, роман не мiстить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу.

Автор: admin. Рубрика: Твори з української літератури. Прокоментуй!