Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Рубрика «Твори з зарубіжної літератури»

ПРОБЛЕМА ВЛАДИ МИТЦЯ НАД НАТОВПОМ У РОМАНІ П. ЗЮСКІНДА «ЗАПАХИ»

План

I. Проблематика роману «Запахи».

II. Образ Ґренуя як розвінчання модерністського міфу про можли­вості митця і мистецтва.

1. Смисл центральної метафори роману.

2. Співвідношення краси і зла у романі.

III. «Запахи» — роман-попередження.

Автор: admin. Рубрика: 11 клас,Твори з зарубіжної літератури. Коментування вимкнено

ОСОБЛИВОСТІ МАТЕРІАЛІЗАЦІЇ ОВІДІЄВИХ МЕТАМОРФОЗ У РОМАНІ К. РАНСМАЙРА «ОСТАННІЙ СВІТ»

Поштовхом для написання роману «Останній світ» стала робота К. Рансмайра над прозовими перекладами «Метаморфоз» Овідія, які замовило одне поважне німецьке видавництво. На кілька років Овідієві «Метамор­фози» заполонили уяву письменника. У «Задумі до роману» К. Рансамайр подав таку характеристику свого твору: «Тема — зникнення і реконструю-вання літератури, поезії; матеріал — «Метаморфози» Публія Овідія Назо-на». «Останній світ» став яскравою ілюстрацією концепції постмодерніз­му про «світ як текст». Сама реальність сприймається як різновид безмежного тексту, а «чужий» текст стає героєм нового твору.

Сюжетну канву роману становить подорож римського громадянина Котта до чорноморського міста Томи, де перебував в засланні поет Публій Овідій Назон. Спонукали Котта до цієї подорожі непевні чутки про поетову смерть, бажання розшукати або його самого, або його могилу й останній Назонів твір «Метаморфози», який опальний поет спалив, залишаючи Рим.

Котта прагнув розшукати «Метаморфози», а натомість знайшов у То­мах «живих» персонажів, а от тексту не знайшов. «Матеріалізація» пер­сонажів твору, на перший погляд, здається досить парадоксальною: Терй — різник, Кіпарис — карлик-кіномеханік, Ехо — повія і т. д. Але поступо­во усі вони виявляють свій генетичний зв’язок із «Метаморфозами».

Художній світ роману складний і неоднозначний. Його головним за­коном є метаморфози. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне по­єднання в одному творі рис різних історичних епох. Події, що відбува­ються в романі, пов’язані з античністю, але визначити історичний час «Останнього світу» дуже складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі живуть у якомусь умовному, або «останньому», часі, де наче спресована вся історія людства. Тому Піфагор, давньогрецький математик, філософ і вчений, що народився близько 570 р. до н.е., перетворюється в романі на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, який народився 43 р. до н. е. А один із персонажів —Діт — виявляється ветераном і дезертиром Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає своєрідний художній «позачасовий» простір твору — «останній світ», в якому втрачаються і реальні просторові поняття. Наприклад, той же Діт під час Другої світової війни бував у Констанці, потім його, тяжко пораненого, привезли у Томи; у Томи з Констанци колись ходив навіть автобус (хоча Констанца — теперішня назва давніх Томів).

Сам поет-митець, який подав у «Метаморфозах» історію людської ци­вілізації, став головним героєм роману К. Рансмайра, хоча жодного разу він не з’являється перед читачем, лише у Коттових спогадах та розповідях про нього інших людей. Метаморфоза, або реконструювання, тобто зміни відпо­відно до певних вимог часу, чи відновлення того, що вже втрачено, стає композиційним принципом будови твору й основним смисловим принципом. Змін зазнають усі і все: Томи, мешканці міста, при­рода. Не знайшовши Назона, але частково почувши його книгу від Ехо й частково побачивши її на килимах німої ткалі Арахни, змінюється і Котта.

К. Рансмайр зазначав, що від самого читача, від його здатності сприй­мати залежатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштов­хне на власні роздуми й інтерпретації. Тому «Останній світ» можна сприй­мати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі, вичерпавши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна як «по-стмодерністську гру», в якій один художній текст уживається в іншому, утверджуючи «сталість мінливості» буття, спонукаючи читача вичиту­вати авторський «підтекст» і створювати власний «надтекст».

Підштовхнуть до цього читача й коментарі автора до власного рома­ну — «Овідіїв репертуар», де коротко характеризуються персонажі «Ос­таннього світу» та їхні античні прототипи, хоча й у цьому розділі твору відчувається певна авторська іронія.

Метаморфози в романі «Останній світ» стають законом буття: все змінюється, перетворюється, але ці перетворення не підлягають логічно­му тлумаченню, вони несподівані й абсурдні, і єдине, що їх спрямовує — генетична спорідненість із «Метаморфозами» Овідія. У такий спосіб К. Рансмайр втілює постмодерністську ідею «світу як тексту».

Автор: admin. Рубрика: 11 клас,Твори з зарубіжної літератури. Коментування вимкнено

ДІАЛОГ АВТОРА І ЧИТАЧА У ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОМУ РОМАНІ У. ЕКО «ІМ’Я ТРОЯНДИ»

Автор роману «Ім’я троянди» Умберто Еко — відомий італійський уче­ний і публіцист. Умберто Еко віддав багато сили вивчанню питань ху­дожньої творчості. У своєму постмодерністському романі «Ім’я троян­ди» письменник не лише виконував художні завдання, але й прагне написати твір, який би сформував активного, мислячого читача.

Постмодернізм став потужним літературним напрямком другої по­ловини ХХ століття, хоча його витоки проглядаються уже в модерніст­ський період. У постмодерністській літературі змінюються не стільки зображувальні засоби і тематика, скільки найглибинніші художні принципи. Це стосується і ставлення автора до свого твору, і нової взає­модії письменника з читачем. У період модерну читач був об’єктом, на який спрямовувалися певні художньо-оформлені ідеї письменни-ка-драматурга. У новий період читач стає співавтором, не об’єктом впливу, а рівноправним суб’єктом, без існування якого не було б ні письменника, ні його твору.

«Ім’я троянди» — постмодерністський роман, тому його не можна сприймати лише як історико-детективний твір. Утім, письменник перед­бачав і таке прочитання свого твору. Адже особливість постмодерністської

літератури у тому, що читач може знайти у творі не один чи декілька смислів, заданих автором, а нескінченну множину значень, асоціацій, відсилань до інших творів.

Так, наприклад, символічний образ троянди, даний уже в назві рома­ну, примушує читача згадати і біблійне значення троянди, і розен­крейцерів, і троянду як один із найулюбленіших образів романтиків ХІХ століття, і «Букет троянди» Рільке… У кожного виникають власні асоці­ації, не лише підказані текстом, але й залежні від літературно-культурно­го досвіду читача. При цьому він, читач, стає ніби співавтором письмен­ника, і притому необхідним співавтором, тому що без читача життя твору неможливе. Створення тексту відбувається не лише тоді, коли він заду­мується і пишеться, але й коли він прочитується.

Читач може бути добре обізнаним (і бачити у тексті роману безліч значень) чи наївним. Умберто Еко писав про те, що часом навіть найнаї-вніший читач бачить у творі найнесподіваніші значення і зв’язки, які мо­жуть здивувати самого автора. Кожен читач іде далі тексту, і цей рух (на­низування нових значень) триває нескінченно.

У «Записках на берегах «Імені троянди» Умберто Еко писав, що ко­жен новий художній твір складається з усіх попередніх. В епоху постмо­дернізму, коли цивілізація вже накопичила такий величезний історич­ний досвід, практично неможливо створити щось нове. Адже кожний письменник водночас є й читачем інших творів. Тому, наприклад, в «Імені троянди» образ англійця Вільгема, який уже на початку роману (у сцені з ченцями, які шукають Гнідка) демонструє надзвичайне знання зв’язків між окремими явищами світу, асоціюється у автора і читачів з англійцем-детективом Шерлоком Холмсом. Постмодерністський роман перетво­рюється на спільну гру автора і читача (великої кількості читачів), які, ніби м’яч, перекидають один одному свої значення та асоціації.

Умберто Еко вважав, що мистецтво (і література зокрема) є джере­лом естетичного задоволення, тобто у певному смислі, «розважає». Од­нак одного може «розважити» філософський трактат, а іншого — буль­варний роман. Таким чином, існує два види читачів: читач масової літератури ставиться до книги пасивно і споживацьки, і автори такої літе­ратури підлаштовуються під його смаки. А читач літератури серйозної, навпаки,— є активним, намагається збагнути задум автора, що потребує певних зусиль і знань. Умберто Еко вважає, що так книга сама формує свого читача, тому твір повинен бути таким, щоб читач кожного разу відкривав у ньому щось нове.

Таким багатозначним твором зі складною структурою і є «Ім’я тро­янди». Роман нагадує колаж з окремих фрагментів знайомих нам творів, але водночас залишається цілісним, об’єднаним лінією авторсь­кого задуму. Твір завершений, але й відкритий для безмежної кількості нових значень, він не замкнений у собі, а починає діалог із кожним новим читачем.

Автор: admin. Рубрика: 11 клас,Твори з зарубіжної літератури. Коментування вимкнено

ГРА З ЧИТАЧЕМ У РОМАНІ У. ЕКО «ІМ’Я ТРОЯНДИ»

План

I. Умберто Еко — один із найвидатніших майстрів постмодернізму.

II. Постмодерністська забарвленість жанру та сюжету роману «Ім’я троянди».

1. Мотив пошуку зниклої книги.

2. Гра з чужим текстом.

3. Елементи жанру історичного, пригодницького й детективно­го роману.

III. Іронічність центрального конфлікту роману.

Автор: admin. Рубрика: 11 клас,Твори з зарубіжної літератури. Коментування вимкнено