Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Рубрика «Твори з української літератури»

РОЗДУМИ НАД СЕНСОМ ЖИТТЯ УТВОРАХ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Творчість Василя Стефаника завжди сприймалася читачем як вираз трагічної долі галицького селянства. Та в новелах цього письменника є не тільки картини розпачу і горя. Його новели містять глибоку думку про вічне — життя і смерть, добро і зло. Для чого живе людина на цьому світі? По-різному відповідають на це питання його герої, та й не ставлять тако­го запитання іноді зовсім. А так життя складається, що одного разу дово­диться замислитися, що головне у житті.

Усе життя працював на землі Іван Дідух. Працював тяжко. «Вік свій збув на тім горбі», — говорить автор про його працю на незручному клап­тику землі — на горбі, що дістався йому у спадок від батька. Без гучних слів заходився він возити землю на той піщаний горб, щоб родила земля, щоб ростити дітей, щоб жити своєю працею. Так жили його батьки і діди. Так здається правильним для нього. Не раз проклинав він тягар тієї ро­боти, крекчучи від натуги, коли навіть коня жалів, а на собі вносив на горб перегній. Переломило його на тому горбі навпіл, так і ходив зігнув­шись. І все ж, коли настав час прощатися йому з тією землею, плакав за нею. Виявилося, що це все, таке знайоме і буденне,— найдорожче, що в нього є. Бо це Батьківщина. «Банно ми за найменшов кришков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную… » Виявляється, що тримав його у цьому житті оцей зв’язок із рідною зем­лею, який і увічнив Іван, поставивши на піщаному горбі кам’яний хрест.

Іванові хочеться «віпрощатися» перед людьми, бо для нього саме вони були мірою моральності, цінності його життя. Він завжди поважав людей, і вони відповідали йому такою ж повагою. Про це говорять йому, прощаю­чись. Усе життя його минуло тут, між цими людьми, отож, як шлюб із дру­жиною колись тут перед ними брав, так і нині прощається, немов перед смертю. Людина не може бути сама. Про це ж міркує герой новели «Сини» Максим. Самотність його страшна, гнітюча. Він бореться з нею працею. До пізньої ночі працює в полі, аби не вертатися до спорожнілої хати: сини загинули, дружина не витримала розлуки з дітьми. Втрата сім’ї виявляє для Максима життєві пріоритети. Він жив, як і Дідух, усе життя працюю­чи коло землі. Вважав, що живе правильно, й цього досить для щастя. А сім’я завжди буде з ним. Виявилося, що для людини необхідно знати ще й те, що залишиться на землі після неї. З відчаєм звертається до Бога, аби дав йому на старість знати, що десь на землі залишився слід від його синів. Може, є на світі дівчина, що кохала когось із них. Не важливо для нього, як про це скажуть люди, бо головне — життя. Життя однієї людини дає жит­тя іншій, корінить у собі життя і щастя для іншої людини. Велич і цінність цих зв’язків зрозумів душею Максим у своїй самотності.

Отже, розповідаючи про своїх героїв, Стефаник підводить читача до думки про вічність і незнищенність життя, про любов як основу буття людини, про щастя бути людиною серед людей на своїй рідній землі.

Автор: admin. Рубрика: 10 клас,Твори з української літератури. Коментування вимкнуто

ГУМАНІЗМ НОВЕЛ В. СТЕФАНИКА

Про що б не писав Василь Семенович Стефаник, у центрі розповіді зав­жди виступає людина з її проблемами, думами, переживаннями і прагнен­нями. Усі герої Стефаника, як говорив Марко Черемшина, або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьо­вані, або безнадійно нещасливі. Справді, багато безнадій у житті його ге­роїв. Але багато й такого, про що не соромно розповісти усьому світові: дивіться, це — мій народ. Він, може, і вбогий, і нещасливий нині, але він є, живе за своїми духовними законами у злагоді з власною совістю, живе й працює на землі. Чи була вона ласкавою до нього, та земля? Пригадаймо, як порається біля неї Іван Дідух із новели «Камінний хрест». Усе життя своє — довге трудове життя селянина-трудівника — уклав у цю землю Іван. Загнула його робота фізично, але певен він був, що праця усе переможе: «Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» І зрештою хіба ми любимо землю за щось? Любимо, бо інакше й бути не може. Саме вміння працюва­ти на землі, розуміння її диктували й основи моралі селянина. Цінують люди і працьовитість, і чесність, і порядність, і доброзичливість. Не випад­ково ж запросив до себе Дідух усе село, прощаючись перед від’їздом у дале­ку Канаду. У розповіді про історію життя Івана Дідуха відтворилися найяс­кравіші риси ментальності українського народу, саме ті, що зрозумілі усім людям. Здатність долати працею усі перешкоди, терпіти скруту, холод і бідність, але залишатися людяним, відкритим цінують односельці Івана. У нього багато друзів, бо він зберіг у серці тепло до людей, пошану до кож­ного сусіда, намагаючись жити по совісті. Так само мислить і герой опові­дання «Сини» Максим. Особисте горе ніби відділило зовні його від людей, але нема у його серці зла. Попри традиційні моральні забобони щодо шлю­бу і дітей, мріє він про те, щоб у цьому світі залишилося дитя від його синів. Хай хто скаже, що грішне таке поза-шлюбне кохання, але для нього головне не це. По-іншому розуміє він цінність і сенс життя тепер, коли він старий і самотній. Головне — то саме життя, найвища цінність на землі.

Читаючи новели В. Стефаника, припадаєш до чистої криниці народної моралі, пройнятої любов’ю до людини, пошаною до всього живого на землі.

Автор: admin. Рубрика: 10 клас,Твори з української літератури. Коментування вимкнуто

ТЕМА ПАТРІОТИЗМУ В НОВЕЛІ В. СТЕФАНИКА «СИНИ»

Минуло багато десятиліть, відтоді як писав свої новели Василь Семе­нович Стефаник. Уже й часи ніби інші, і життя інше, але його твори досі хвилюють читача. Та що там хвилюють! Кожна новела проймає голову пекучою, як вогонь, думкою, і нема жодної такої, яка б не краяла серце. Примарами минулого встають герої Стефаника, але ніколи не стане ми­нулим те, що захоплює в новелах,— прониклива щирість, людяність кож­ного твору.

Новела «Сини» розповідає про старого Максима, що залишився на старості літ сам. Не тому, що покинули його рідні,— доля забрала. Спо­стерігаючи за тим, як працює Максим, багато чого можна сказати про нього: працьовитий, вправний, землю любить і знає. Звик він працювати коло землі, у цьому вбачав і сенс життя: жити, працювати, ростити дітей, щоб «хата була ясна, аби діти росли», щоб добробут був. Так виховував і синів своїх Андрія та Івана. Отож, коли приїхав старший син Андрій і сказав, що йде воювати за Україну, батько тільки з розгубленості спитав: «За яку Україну?» Він не знав гучних слів. Для нього земля й була завжди часткою Батьківщини, бо тут так само жили й батьки, й діди його. Але син, одержавши освіту, мислив по-іншому: «Підоймив Шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут,— і він справив шаблев у груди,— отут її кров…» Для нього невід’ємною частиною любові до цієї землі було не тільки бажан­ня працювати на ній, але й готовність боронити її від ворога. Відвага сина сповнила гордістю серце Максима, заступивши на якийсь час навіть таку природну любов до свого дитяти, вболівання за його життя. Він тоді й іншого сина — Івана — відпустив з Андрієм. Тільки дружина його чула материнсь­ким серцем, що не побачить синів. Розпач її був таким, що вона не витрима­ла смерті синівської. І ось старий Максим сам. Залишився він зі своїми думами, від яких не втечеш: що залишилося на землі після нього, після його синів. І не може знайти відповіді. Тільки ще завзятіше береться до роботи. Земля — його життя, його робота, сенс усього буття — і нині рятує його від самотності, від розпачу. Ось так без зайвих декларацій, просто і доступно розповів письменник історію людини, що любить землю свою не на словах; він віддав за неї синів своїх — кращих синів великої неньки — України.

Автор: admin. Рубрика: 10 клас,Твори з української літератури. Коментування вимкнуто

БЕЗСМЕРТНА ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Леся Українка… Її ім’я золотими літерами закарбувалося на скрижа­лях нашої літератури, нашої історії. Ми споруджуємо їй пам’ятники, бу­дуємо меморіальні комплекси, влаштовуємо урочисті концерти на її честь і не підозрюємо, що дух її завжди присутній серед нас. Жінка-борець, жінка, яка «в серці має те, що не вмирає».

Життя Лесі Українки — це боротьба впродовж довгих років не тільки із суспільним ладом, що душив культуру народу, а й боротьби з хворо­бою, яка вразила її ще в тисяча вісімсот вісімдесят першому році. Пере­буваючи в стані постійного напруження, вона продовжувала писати свої безсмертні твори. Її горда вдача, її самокритичність, принциповість, працелюбність, сила волі і вірність слову давно стали ідеалом для багатьох сучасників.

Леся Українка завжди була оптимісткою, вона мріє про щасливе життя свого народу в майбутньому. За це майбутнє вона готова була пожертву­вати собою:

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна. Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть ще раз на рідну країну…

Україна стала її душею. Поетеса не бажала змиритися з підневільним становищем своєї нації. Бажання перемогти хворобу злилось у Лесі Ук­раїнки з бажанням звільнити дух земляків із кайданів рабства. У поезії «Сопіга зреш зрего!» видбиті всі порухи душі поетеси, основою яких був протест проти власного безсилля і безсилля співвітчизників. Ідея духов­ного об’єднання з метою визволення країни знайшла своє втілення у ба­гатьох її творах:

Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою.

У своїх творах поетеса прославляє борців, які здатні на будь-які тор­тури заради щастя народу. Читаючи поему «Давня казка», я дивувалася стійкості й мужності поета у боротьбі за волю рідного краю. Адже він го­товий і на смерть заради щастя народу.

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі.

А скільки щирості й любові до рідного краю у пейзажній ліриці Лесі Українки:

Поглянуть іще раз на рідну країну, Поглянуть іще раз на синій Дніпро,— Там жити чи вмерти, мені все одно… Леся Українка написала багато творів, але якби в її поетичному до­робку була тільки «Лісова пісня», то саме це вже забезпечило б їй без­смертя. Ніжний, чарівний образ Мавки навіки увійшов у моє життя. Мавку чарує в людині її духовна краса. Вона сама не помічає того, що стоїть вище за користолюбивих і заздрісних людей, які виросли в праг­матичному суспільстві й стали його жертвами. Воля для Мавки є найне-обхіднішою умовою в житті. «Ну як таки, щоб воля та пропала? Се так колись і вітер пропаде»,— дивується вона. Лісова красуня вражає мене своєю мужністю у боротьбі за людину, готовністю прийти на самопожер­тву заради її щастя. Мавка пішла до людей, але не змирилася з обстави­нами, а вступила у боротьбу за людину, щоб вона змогла «своїм життям до себе дорівнятись». І саме в цьому, на мою думку, її велич.

Проблеми, порушені у «Лісовій пісні», хвилюють і наших сучасників. Адже і зараз є люди, які не розуміють, що справжнє щастя залежить не від матеріального забезпечення, а від духовного світу людини. Я не розу­мію тих, хто обманює самих себе, говорить про свої високі почуття, яких насправді немає. І мені хочеться звернутися до них словами Мавки: «Не зневажай душі своєї цвіту… »

Леся Українка залишила нам світлу зброю, своє чисте слово, ніжну музику. Життєвий і творчий шлях поетеси щедро пересипаний тернами, однак вона вперто йшла до мети і здійснила свій подвиг.

Автор: admin. Рубрика: 10 клас,Твори з української літератури. Коментування вимкнуто