Konus твори

твори – українська та зарубіжна література

Рубрика «Твори з української літератури»

ДУХОВНІ ОРІЄНТИРИ В ПОВІСТІ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ «ЗЕМЛЯ»

1901 року Ольга Кобилянська завершує роботу над повістю «Земля», що стала вершиною творчості письменниці, викликала захоплення як в Україні, так і за кордоном. У ній гармонійно переплелося суспільне й особисте, вічні проблеми любові й страждання, добра і зла. Відчуваєш, з якою емоційністю і теплотою О. Кобилянська переймається долею кожного героя, разом з ним страждає і сподівається. Думаю, що саме тому в читачів виникає глибока довіра до всього, що так майстерно змальовано у творі.

Повість «Земля» розкриває для нас, сьогоднішніх читачів, складний і суперечливий образ українського села з його одвічними проблемами, мо­ральними засадами, етичними нормами. Саме показом життя малоземель­ного і безземельного селянина Буковини кінця ХІХ — початку ХХ сто­ліття досягає Кобилянська розкриття теми влади землі над людиною.

Земля — володарка селянина від народження аж до його смерті. Саме вона і є головним героєм твору. О. Кобилянська тонко відчувала і розу­міла природу, тому зуміла наділити землю рисами живої істоти, проник­нути у її глибинні таємниці. Селяни кровно поєднані із землею. Саме це визначає їх духовний світ. Мораль і закони, адже земля — це підсвідоме уявлення людини про життя і смерть, вічність і небуття.

Сталася родинна трагедія: брат убив брата за землю. Жахливий ви­падок вражає, змушує замислитись над причинами трагедії, над сутністю людини і, що є найважливішим,— озирнутися на власне «я», зрозуміти, що витоки всіх наших вчинків — у душах. Мабуть, недарма саме село з йо­го моральними засадами взяла письменниця для показу боротьби добра і зла, що повертаються до людини, як бумеранг. Село для України — пра-матір. Кожен з нас, навіть міських жителів, несе в собі щось від села, від землі. Уселі формувалася наша культура, мораль, звичаї і традиції — ті неписані закони, на яких зросла українська нація.

Найсвятішим для селянина завжди була земля. Її ретельно доглядали, нею клялися, купку рідної землі брали з собою, збираючись у чужий край. Коли читаєш повість Кобилянської, весь час відчуваєш, що для мешканців села земля — жива і рідна істота. Вона заполонила їхні думки, мрії, почут­тя. І це зрозуміло, бо тільки земля робить селянина хліборобом, повноцін­ною людиною і дає сенс його життю. На мій погляд, і образи повісті пока­зані через призму духовності землі, а проблема моральності тісно пов’язана з питанням про землю. Все це і є тією цілісністю, що є основою твору.

За багато століть українське село виробило свої принципи, які є нашим безцінним спадком і дотепер. Ніхто з односельців не похвалить зажерливо­го,   скупого,  злого  і нечесного  навіть  тоді,   коли  він добре хазяйнує. І навпаки, порядність та доброта завжди нагороджувалася пова­гою людей і схваленням. Віками батьки вчили дітей зважати на суспільну думку: коли що робиш, то думай, що про тебе скажуть люди!

… Сьогодні свідомість українців знову звикає до слів «власник», «моє», а не «колективне». Земля колгоспна знов повернулася до селянина. Їй потрібні, як ніколи, працьовиті, дбайливі господарі. Наша земля праг­не людської доброти, бо тільки з неї проростає зерно, знаходить щастя душа.

… Книгу прочитано, але ще довго будуть жити в моїй душі постаті її ге­роїв, їхні печалі й радощі, надії на краще О. Кобилянська допомогла мені усвідомити те, що чесна людська душа захоплюється прекрасним, щирим і добрим, але їй огиді жорстокість, зло, брехня. Авторка показала світлу й темну сторони селянської душі. Змалювала селянина таким, яким створило його тодішнє життя й обставини. Але повість «Земля» — твір гуманістичний, адже в ній О. Кобилянська опоетизувала високе благород­ство селянина-хлібороба, його кришталево чисту душу, добре, щире серце. Бо саме ці риси є найголовнішими ознаками українського менталітету.

Автор: admin. Рубрика: 10 клас,Твори з української літератури. Коментування вимкнено

ОСУД ОБМЕЖЕНОСТІ, ЛИЦЕМІРСТВА, КАР’ЄРИЗМУ, МІЩАНСТВА У ПОВІСТІ О. КОБИЛЯНСЬКОЇ «ЛЮДИНА»

Людина — творіння не лише природи, а й суспільства, в якому живе. Отже, оточуюче середовище має великий вплив на формування характе­ру, поведінку і вчинки людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Люди­на» майстерно схарактеризувала інтелігенцію середнього достатку глу­хого провінційного містечка. Перш за все, це родина головної героїні Олени.

Батько, Епамінондас Ляуфер, був цісарсько-королівським лісовим радником, «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи». А ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками», та вважав, що до цього нікому немає діла, це його власна справа. Дана «слабка сто­рона» з часом мала усе більші наслідки: пан лісовий радник щоразу більше проводив часу в кав’ярні «з своїми вибраними товаришами при «шклянці» та нарікав гіркими словами на своє безталання». А скаржитися було чого: син Герман-Євген-Сидор, на якого покладалося багато надій і якого мрія­ли бачити навіть надвірним радником, не хотів учитися, ледве склав іспи­ти, а коли відбував військову службу, то основними його заняттями були «пиятика, картярство й проче ледарство.» За цей час він наробив великі борги і ввів родину у матеріальну скруту.

Що ж батько? Далі п’яних скарг у кав’ярні не пішло, а на службі тра­пилася велика неприємність: «Через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку і котрої недоставало», його звільнили з роботи, давши лише не­велику частку пенсії, якої ледве б вистачило на утримання одного. Він не вважає себе винним і відповідальним за скрутний матеріальний стан сім’ї. Товариші по чарці підказують вихід — вигідно віддати заміж дочку. А ко­ли Епамінондас від лікаря дізнається, що Олена зустрічалася зі студен­том Лієвичем і покохала його, навіть таємно заручилась, після ж його смерті не хоче зовсім виходити заміж, це викликає у нього великий гнів. Дочка, гадає він, так як і його товариші,— повна власність батьків. Вони мають право віддати заміж за кого хочуть, не питаючи згоди. Опір Олени спричиняє страшенну лють пана радника, образи, лайку, навіть прокльо­ни. І в таких поглядах і вчинках він не поодинокий. Старий майор, на­приклад, жінку взагалі не вважає за людину і говорить: «Жінка — то мо­лодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнуть батіжком. Надто замучувати не варто, особливо спочатку, се моя теорія».

Пан Ляуфер також грубий, жорстокий тиран у сім’ї, думав, як і пере­важна більшість, що найголовніше для дівчини — танці, музика, госпо­дарство, вигідна «партія», а її самостійна праця — то безчестя для роди­ни: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти одважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?»

То ж зрозуміло, в якому підневільному становищі були жінки у того­часному суспільстві, і чому поки що тільки деякі з них стали виступати за емансипацію.

Що ж мати Олени? Цей тип змальований письменницею іще яскра­віше. «Добра женщина, котра так само обожала одинака, вірила сміливо­му віщуванню свого мужа». Вона приміряла на сина то титул лісового радника, то лікаря, а то й надвірного радника, «бачила, як він їздив у еле­гантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоров­лять низенько малі й великі, старі й молоді.» Пані радникова так собі міркувала, що багато великих людей колись були у низькому стані, на­приклад, Колумб вичісував вовну у свого батька. Тому сподівалася, що її синові легше й швидше буде вибитися до вершин, адже він не бідний па­стух. А що Сидор не любив учитися, то, на думку матері, не було великим лихом («того б вона й рада бачити, хто б науку любив»). Мати ненавиді­ла «висушених тверезих» професорів, що «мучили» її синочка. Упертість і злостивість хлопця вважала сильною волею, потурала в усьому. То ж при такому вихованні не дивно, що виріс гультяй, який наробив боргів і так нікчемно закінчив життя самогубством.

Страшним для пані радникової, як і для її товаришок, було й те, що дочки «беруть книжку до рук і в будню днину», що вони виступають за рівність жінки і чоловіка, обговорюють серйозні питання суспільного жит­тя, не хочуть йти прийнятим для жінки цього середовища шляхом. Мати з жахом прислухається, хто із впливових осіб що сказав про їхню сім’ю: «Що, ради бога, що казала пані С.?» Жінкам з її оточення здаються нісе­нітницею розмови про жіночу емансипацію, її вони не сприймають: «Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха!»

Пані радникова ненавиділа Стефана Лієвича, котрий забивав «дурни­цями» голови дочкам, картав її любого синочка за розгульне життя. Після смерті сина і повного занепаду матеріального стану сім’ї вона зломилась, віддалася на волю обставин, а потім на ласку своєї дочки Олени, яка тепер вела господарство на селі, приймала усі важливі рішення й утримувала сім’ю.

І тільки коли Олена зважилася, щоб урятувати родину, вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка, у пані радникової відродилася колиш­ня пиха й зарозумілість, презирство до нижчих за неї станом: «Вона пода­ла ласкаво надлісничим руку, а учителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих това­риських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі.» Погляд матері з гордістю і задоволенням спинявся на купі весільних пода­рунків дочці, а найбільше тішила самолюбство «касетка» [скринька — П. В.] з сріблом на дванадцять осіб, яку подарував Фельсів барон.

Отже, нікчемні пусті балачки, пияцтво, картярство, лицемірство, корис­толюбство, презирство до нижчих станів, тиранія в сім’ї, нетерпимість до іна­комислячих, байдужість до суспільно корисного життя — такі характерні ознаки інтелігенції провінційних містечок. І саме це Ольга Кобилянська засу­дила, на наш погляд, у повісті своєю майстерною розповіддю. Міщанство жи­вуче, і багато його рис, на жаль, зберігається і в нашому суспільстві.

Автор: admin. Рубрика: 10 клас,Твори з української літератури. Коментування вимкнено

СТЕФАН ЛІЄВИЧ — ОБРАЗ «НОВОЇ ЛЮДИНИ» В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ (За повістю О. Кобилянської «Людина»)

Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і гро­мадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче ба­чити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича.

Це студент-медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою Ляуфер та іншими молодими людьми. Він одразу привернув до себе увагу молоді, бо «чого вже… не оповідав!», а «вони прислухувалися йому, неначе б апостол правди витав між ними.» Стефан говорив про дівчат, які здобували вищу освіту, про те, що «емансипація жіноча в Швей­царії або і в інших поступових краях — се точка давно виборена» і що йому соромно, бо «тут жінки осталися ще так позаду за другими народами.. , рівноправність з мужчинами… вважають… якоюсь химерою». Ці слова були близькими головній героїні повісті Олені, в особі Лієвича дівчина знай­шла не лише однодумця, а й коханого. А ще коли переконалася, яка це цільна натура, як він «прямував безоглядно до одного, до праведного; .задивлю-вався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної.»

Олені імпонує те, що цей чоловік не обертав себе «в якусь модну мал-пу». Він не дуже дотримувався тонкощів беззмістовного і лицемірного «світського життя», «не знав порядно гуляти кадрилі, а ще менше у від­повідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками». Зате тяг­нувся до серйозних знань, до суспільно-корисної праці, такою ж хотів ба­чити і свою подругу, жінку взагалі: «Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се — знання, Олено!»

Лієвич не сприймає того способу життя (пияцтво, картярство, флірту­вання, пліткарство), який веде багато молодих людей, як, наприклад, брат Олени Герман-Євген-Сидор. Він прагне видобути хлопця «з сього боло­та, в котре ви як-небудь, ще такі молоді, залізли по вуха: а так ідете чим­раз дальше до згуби!»

Зате який він ніжний, турботливий, як палко кохає Олену, з якою по­рядністю і чесністю ставиться до неї. «Серденько, голубко, любко, риб­чино»,— звертається до дівчини цей «великий та здоровий», «справдішній московський ведмідь», цілуючи «мало не кождий палець» коханої при розставанні перед від’їздом.

У гордих і сильних, чутливих до краси, до музики людей і любов кра­сива. Ось сцена їхнього освідчення: «Посередині гри встав нараз і при­ступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім звору­шенню находився він тоді — звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. А вже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому при­знатись, аж поки він перший почав.

Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могу-ча, підіймаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували.»

Прощаючись, Стефан просить Олену: «Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається».

Письменниця не ідеалізує свого героя і вкладає в уста Олени Ляуфер ще й таку характеристику Лієвича: «Він мав також свої блуди. Був нуд­ний педант, був заздрісний, був гарячка.»

Гине Стефан Лієвич, як і личить романтикові (а ці риси ясно у нього виділяються), на полі бою — «набрався десь у шпиталі тифу і помер», віддавши себе обраній справі до останку.

Головна героїня повісті ще не раз зустрічатиметься зі своїм коханим — у снах, у листах. Ось вони в Олениному сні-маренні «любовались собою і сперечались, а між тим шуміло море про стару звісну пісню, пісню про любов», а ось останній лист Лієвича: «Любов таки найкраща з усього, що життя лиш має!» І це кохання для них — не просто почуття, пристрасть, а єднання душ і поглядів на життя, безкорисливість, взаємна повага, спільна боротьба за усе краще в собі, суспільно корисна праця. Таке мож­ливе тільки у людей нового типу, які дотримуються принципів рівності чоловіка і жінки, гідності Людини, що прагне повнокровного і суспільно значимого життя.

Отже, образом Стефана Лієвича Ольга Кобилянська, на наш погляд, розпочала галерею «нових людей», показала ідеал майбутнього у стосун­ках чоловіка і жінки. І цей ідеал виявився таким привабливим, що ним захоплюватиметься ще багато поколінь читачів.

Автор: admin. Рубрика: 10 клас,Твори з української літератури. Коментування вимкнено

ОБРАЗ ОЛЕНИ ЛЯУФЕР (За повістю О. Кобилянської «Людина»)

Ольга Кобилянська, видатна українська письменниця, спостерігаю­чи за становищем жінки у тогочасному суспільстві, мріяла про рівно­правність її з чоловіками в одержанні освіти, у вихованні, у виборі свого власного життєвого шляху. Цій проблемі вона присвятила більшість своїх творів, і найперший із них — «Людина».

У цій повісті ми знайомимося з Оленою Ляуфер — дочкою царсько-королівського лісового радника. Вона читає серйозні книги, розмовляє з молодими людьми про «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіно­че, питання робітницьке.», відстоює «рівноправність між мужчиною і жінкою». Це страшенно лякало батьків, викликало осуд у їхніх знайо­мих і товаришів, адже дівчина йшла проти всіх усталених поглядів та тра­дицій, що існували у цьому провінційному містечку.

Дівчата повинні були вивчати французьку мову, оволодівати музи­кою й танцями, готуватися повністю віддати себе у владу чоловікові. Мати й батько іншого шляху для Олени не бачили й не бажали, а особливо після того, як їхній син Герман-Євген-Сидор своїм розгульним життям наро­бив багато боргів родині. Батько теж частенько пиячив і втратив роботу, поставивши сім’ю у велику матеріальну скруту.

Олена на той час зустріла серед молодих людей свого однодумця, сту-дента-медика Стефана Лієвича, якого покохала і з яким таємно заручи­лася. Ця любов відкрила для дівчини широкі горизонти, підтримувала віру у правоту своїх переконань щодо емансипації жінки.

Але трапилося нещастя, якого не можна було передбачити. Стефан, «набравшись десь у шпиталі тифу», помер. Дівчина переживала велику душевну драму, навіть нервову хворобу, та ні з ким не ділилася, окрім лікаря. Тепер вона не вважала для себе можливим узагалі виходити заміж, бо «…задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов’язку його й себе оббріхувати…», на її думку, злочин. Про це чесно написала у листі К-ому, який збирався їй освідчуватися і якого батьки охоче взяли б у зяті. У теперішньому своєму становищі Олена бачила для себе єдиний шлях: «Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей. хочу сама собі заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитися з родичами.».

Та все залишилося лише у мріях. Добрі здібності в Олени дійсно були, сила волі й характер — теж, а от ні професійної освіти, ні роботи, яка б забезпечила матеріально не лише її саму, а й численних родичів — не було. Сім’я Ляуферів дедалі опиняється в жахливому становищі: застрелився брат Олени, повдовіла сестра Ірина і повернулася додому, приїхала й мо­лодша сестра Геня, яка жила якийсь час у родичів. Батько зовсім мораль­но занепав, спився, мати повністю віддалася на волю обставин. Родина переїжджає до села, там орендує землю і тяжко працює. Але й це приста­новище виявилося ненадійним. Господар землі вирішив продати її, а но­вий намірився ґаздувати сам. Отже, повна безвихідь… Олена прагнула щось придумати, знайти вихід, адже вона добровільно, як найсильніша, взяла на себе увесь тягар відповідальності за родичів. І зважилася. віддати себе в жертву, вийти заміж за багатого, але нелюбого чоловіка. В її душі відбувається страшна боротьба. З одного боку — попрання усіх переко­нань, зрада ідеалів і свого кохання, а з іншого — обов’язок перед рідними і матеріальна скрута. Обов’язок, обставини — переважують.

Олена влаштовує «лови» на заможного лісничого Фельса, і, треба сказа­ти, робить це досить вправно, в душі ненавидячи себе за таку поведінку. Хоч ми й пам’ятаємо, що все це заради благородної мети, вона тепер не видаєть­ся нам такою вже «ідеально уложеною натурою». Тут виявляються, на наш погляд, її далеко не кращі риси: зверхність, хитрість, лицемірство, навіть жорстокість. Прагне віднайти у Фельсові щось хороше — і не може (а той же і господар добрий, і службовець порядний, і книги читає, і сильний та гор­дий, а з нею ніжний та несміливий). Олені здається навіть Фельсів усміх «ограниченним». Ім’я цьому — нелюбов. Адже на вади першого свого судже­ного вона не зважала. Добре, вона не любить. Але ж Фельс! Він любить, го­товий на все, навіть «хоть би вона йому й ногу на карк поставила».

Молодий чоловік добре усвідомлював, на що йшов, і говорив: «Тиранко з вас, панно Олено!» Ми не можемо не відзначити і благородства лісничого. Під час освідчення, побачивши, що Олена його відтрутила грубо і різко, ска­зав: «Ви не любите мене?.. Не хочете бути моєю жінкою?.. Коли так, то простіть!» Отже, не хотів примусу, насильства над почуттями, нещирості. І готовий був піти. Але Олена нарешті видавила з себе згоду: «Хочу..»

Та й близьких своїх не щадить: «Вона була дражливіша, як уперед, ба не раз аж різка». Особливо вражає нас прикінцевий епізод повісті. Олена знищує листи від колишнього коханого, а останній з них читає ще раз. Ми розуміємо, як боляче героїні прощатися з минулим, із нездійсненими мріями, відчувала свою духовну поразку. Аж ось піднімається до її кімнати Фельс, який нічого не підозрює і не знає. Вони ж ось мають їхати на своє весілля. І тут на читача падає несподівано ціла злива, можна б сказати, де­монічних почуттів: «Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її, одне лише чувство. Вона ненавидить, ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку.. Чи — його? — Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона…»

Що ж, головна героїня повісті О. Кобилянської виявилася просто люди­ною — з усіма притаманними їй сильними і слабкими якостями. І заслугою письменниці, на наш погляд, є те, що вона майстерно підібраними засобами виразності відтворила правдивий і повнокровний художній образ, а не схему чи символ. Незважаючи на такий фінал, ми багато дечому можемо повчитися в Олени: її силі волі, розуму, здатності до самопожертви в ім’я близьких.

Автор: admin. Рубрика: 10 клас,Твори з української літератури. Коментування вимкнено