Моє життя – коротка біографія (період перед Польщею)

Якщо Ви читали мій блог раніше, Ви прекрасно розумієте, що зараз я далеко не в найкращій психологічній і життєвій ситуації.

А починалось все так. Школа. Чому я згадую ті часи. Бо зустрів знайомого, якого бачив з років 15 назад, це і навіяло мені спогади. Так ось, все починалось досить добре, крім того я вивчав польську мову перші 3 класи, що допомогло мені в майбутньому. Ті часи згадую з позитивом. В 7 класі мені вдалось взяти участь в міських олімпіадах з математики і української мови. Я був десь всередині, тобто до призових місць ну дуже далеко. Отже, на ніяку геніальність я не претендував. Що стосується хобі, то я грав в шахи і в 12 років виконав перший розряд, був одним з найліпших в місті в своєму віці. Пам’ятаю великі турніри між школами, де я виступав на досить високому рівні і ми постійно боролись за високі місця. Знову ж таки, це не якийсь супер рівень, до чемпіонату України і близько не тягнули, але це набагато краще, ніж середньостатистичний учень.

Наступний етап настав тоді, коли я вирішив вступати. в ліцей. Житомирський міський ліцей при ЖДТУ. Пройшов я туди з великими проблемами, лише на кілька пунктів перевиконавши прохідний бал. Шахи вирішив кинути з часом (моя помилка). Потім повертався, але кинув знову. А в самому навчальному процесі зарекомендував себе не найкраще.  Будучи відмінником у себе в школі, тут впав на посередній рівень, про олімпіади мріяти не довелось. Втім, рівень ліцею дуже хороший, що дозволило вибирати досить хороший вуз.

Я ж вибрав Житомирський політех (чергова помилка). Втім, все не було так плачевно, я не опустився на той рівень. Тобто, все здав на максимальні оцінки, приймав участь в кількох олімпіадах і конференціях, здається 3 з них – всеукраїнського рівня. Найбільше досягнення  – друге місце на олімпіаді з відкритих гірничих робіт на 4 курсі (обійшовши студентів з КПІ), в попередньому році я їздив на 10-денну програму до Німеччини (там брали багатьох, тому ця поїздка далеко не моя заслуга). Дуже крута поїздка і враження. Тоді і загорівся бажанням вступати за кордон. На тому ж 4 курсі я вивчав німецьку, але кинув (моя наступна помилка). Потрібно було вчити далі і не кидати.

Після закінчення вузу в Україні життя ніби обірвалось. Маючи конфлікт з керівниками факультету, мені не вдалось піти до аспірантури. Очевидно, що всі розуміли, і студенти, і викладачі, що там абсолютно немає жодних кандидатів, які були б хоча б подібного рівня. Але мені пояснили, що навіть якщо я вступлю, то будуть робити все, щоб мені було якнайгірше, створювати погані умови. Це ті викладачі, які ніби були моїми керівниками на олімпіаді або ж дипломної роботи. Сором! Також мала місце поїздка на кар’єр, де нам типу пропонували роботу на бурових установках. Страшенно складна робота з високим ризиком, та ще й ніхто в нас не питав, чи хочемо ми працювати там. Типу відібрали кілька чоловік, платили їм копійки, що вони через кілька місяців практично втікали з тієї роботи. А наш декан хвалився нам, що то супер робота, сидиш собі в кабіні бурової установки і слухаєш музику. Як було насправді, я побачив.

Кілька років я займався різними речами – наприклад, написання сайтів, фріланс, робив навіть задачі з різних предметів і т.д. Це приносило мені якийсь мінімальний прибуток, але одного дня я прочитав новину про Карту Поляка.

Отже, продовження слідує…

Ну ось і все

Після 2,5 років навчання в Польщі, я повертаюсь з пустими руками до дому.

Складно, дуже складно все кинути, але я вирішив.

Ніколи не міг повірити, що не зможу закінчити навчання, оскільки вдома навчався дуже добре.

Диплом з відзнакою, участь в олімпіадах. Призове місце на українській олімпіаді. Так, мій університет не був найкращим, але все ж.

В результаті – приїхав до Польщі, розчарувався у всьому, і повертаюсь додому.

Останні півроку я залишався зі сподіваннями знайти якусь роботу, але мені не вдалось.

Так, я дуже добре спілкуюсь польською, навіть дехто вже не помічає різницю в порівнянні з поляками. Але можливо, я зовсім не пристосований до життя в іншій країні.

Сотні друзів, щодня знайомлюсь з новими друзями, а вже за кілька тижнів ми постійно разом. Але я можу кинути це все. Мене нічого не тримає.

Так, я повинен почати життя з чистого аркуша.

Польща-Україна. Найгірша поїздка в житті

Цього разу повернення з Польщі було просто трагічним. До Кракова дістався досить швидко, все було як обіцяно.
Проблеми почались з поїздки Краків-Перемишль. Місць на цей потяг вже не було, багато людей сиділи просто на підлозі. До цього всього потяг цей прибув до Перемишля з запізненням.

І тут почався цирк. Близько 100 людей, і всі хотіли поїхати в один момент. Відповідно, приїхав спеціальний автобус, який і забрав всіх пасажирів. На щастя, для всіх були сидячі місця, хоча і через кілька зупинок практично не було місця, а водій і далі підбирав пасажирів.

Трагедія продовжилась на кордоні, коли польський прикордонник – жінка почала питати кожного, де був, скільки часу, для чого, замість того, щоб пропустити всіх, оскільки зібрався практично натовп.

Крім цього, там було два пункти пропуску, один для українців, а інший для громадян ЄС. Так ось, ніхто не розумів, чи пропускають всіх через пункт для громадян ЄС і вийшло так, що частина чекала по 2 години, а хтось пішов через інший пункт і пройшов одразу. Ідіотизм повний, до того ж працівники на митниці могли голосно оголосити, що діють 2 пункти і запрошуємо всіх.

На щастя, в українському пункті пропуску взагалі нічого не перевіряли :D

Коли я перейшов кордон, я вже розумів, що сісти на маршрутку до Львова практично неможливо. Знову купа бажаючих і практично немає місця. Водій спочатку почав впускати всіх по квитках, потім тих, хто платив готівкою. Але почали сідати і такі, хто не платив))) Я сам почав їх не пускати. Коротше кажучи їхав в позиції стоячи з усіх боків обтиснутий іншими. Очевидно, що на наступних зупинках досідали ще, а водій до цього всього ще й вимкнув світло) Ситуація така: темно, тісно, всі з багажами, і так близько 2х годин. Я думав, що не витримаю цього.

Отже, виїхавши з Катовіц о 9й годині, я був у Львові десь о 19й. Пішов собі спокійно на автовокзал, купив білет на 22-15, на якому було написано 22-45. Але касир сказала мені, що це неважливо. Білет коштував 196 грн. Втім за 15 хвилин до приїзду планованого автобусу, мені сказали, що він запізнюється на годину. О 23й годині автовокзал зачинили, але автобус і далі не прийшов. Як і всі інші, хто чекав на даний автобус, я пішов в сторону залізничного вокзалу, там і була зупинка автобусу. Я собі сів, все ок. І тут водій говорить мені: це не той квиток, тобі його не мали продавати. Очевидно, я одразу побіг до каси, і мені повернули гроші. (Залишатися у Львові і потім “судитися” в мене навіть не було бажання, оскільки я хотів тільки якнайшвидше бути вдома.)

Отже, водій мені сказав, що я жодного транспорту до Житомира не знайду, і запропонував поїхати маршруткою. Але ціна чомусь була не 196 грн, а 230 грн. Відповідно, жодного білету мені ніхто не дав, і жодної страховки не було. Що цікаво, 196 грн білет коштував при купівлі через касу, з чого 30 грн – станційний збір. Тобто, реальна ціна за білет при купівлі з рук – 166 грн.

Доречі, цікавинка. Минулого разу той самий водій пропонував мені білет дорожче, але я купив в касі дешевше. Тобто, нахабно бере “на руки” більше, ніж мало бути.

І ще додам. Вкінці-кінців, автобус поїхав на 2 години пізніше від запланованого часу. Тому що водій набирав пасажирів без білетів, і ніяк не міг розподілити місця.

Ну і врешті-решт о 6й ранку я був вдома.

Отже, під час свят рекомендую Вам їхати або автобусом, або ж через blablacar. Варіант з пішим переходом розглядати не рекомендую.

Чому не можна довіряти людям. Про знайомих

Отанній час я почав багато знайомитись. Причому знайомства дуже і дуже різні, декого я зустрічав лише 1 раз, когось кілька разів, а ось є декілька людей, з якими зустрічаюсь регулярно протягом останніх кількох років.

Своїх друзів з України я практично “забув”, тобто невимушено втратив контакт. Думаю вже запізно відновлювати його, бо дуже багато часу пройшло. Нехай це вже буде минуле.

У багатьох випадках спiлкування зводиться до переписки, оскільки деяких друзів я практично вже не маю шансів зустріти. Так ось, багато таких друзів, з котрими я вже тільки переписуюсь, багато писали до мене раніше, дехто тільки тоді, коли потребував допомоги. Через деякий час я намагаюсь писати до “таких” знайомих, і все марно. Якщо це дівчина, то відмовка буде такою: я працюю, я постійно працюю і немаю часу, я у хлопця (!) – і так пише дівчина, з якою я лише переписуюсь і щиро кажучи, мене це мало цікавить, бо часто лише вона до мене писала і я в жодних стосунках не був зацікавлений. Якщо ж це буде хлопець, то просто або взагалі перестане відписувати, або ж відповість через тиждень. Хоча може бути так, що раніше ми спілкувались ледь не щодня. А тут повний ігнор) І проблема не зовсім в мені, просто через деякий час, можливо, немає вже шансів відновити стосунки. Коли я був потрібен комусь, було все по-іншому.

Добило мене те, що одна дівчина, з якою познайомився в клубі (мабуть не найліпше місце), почала постійно до мене писати, окрім того ще 3 рази зустрічався, познайомив її з моїми друзями. Потім через деякий час без жодної причини зірвала контакт. Та ще й так, що писала, все ок, а потім все повільніше і повільніше відповідала на повідомлення. Чому я не зрозумів одразу, що все зіпсувалось? А тому, що знову ж таки, вона сама напрошувалась. Перша почала писати, хоча на кінець сказала, що це я так думав :D Мої друзі підтвердили і мабуть їм теж важко зрозуміти, що не так. Але вже пережив це і йду далі. Тепер вже буду вести себе інакше в подібній ситуації. Все через максимальну довіру. Довіряю людям, яких знаю мало, а цього не варто робити.

Тепер, мабуть, повидаляю багатьох друзів з фейсбука, навіщо вони мені потрібні, якщо не відписують. 

Є ж такі друзі, з якими я не переписувався і не буду. Вони є в мене на фейсбуку і часто по лінії одного знайомого. Наприклад, 20 колег мого хорошого друга. Виходить так, що з ними я зустрічався з разів 10-20, але ніякі вони мені не друзі. І таке буває) Не знаю, навіщо вони мені на фб.

Чому я постійно кажу про фейсбук, а тому що в Польщі це настільки популярно, що кожен, маючи смартфон і інтернет, може зв’язатись в будь-який момент, і мабуть, 1 особа на 200 чи 300 не має там акаунту. А в місцях з безкоштовним Wi-Fi, яких все більше і більше з’являється з часом, можно насолоджуватись безкоштовним відео і аудіо-зв’язком. Тому звичайний телефон з часом буде простою формальністю.

Наступна цікавинка – перетинання знайомих, або ж спільні знайомі. Дуже часто випадковий знайомий вже має спільних знайомих зі мною (не раз таке зустрічав!). А будучи в інному куточку Катовіц, я зустрічав знайомого, який живе за 50 км і приходив десь там до друзів. А в Варшаві зустрів колежанку, яка навчається в моєму університеті.

Далі хотів поговорити про марнославних друзів. Одна дівчина, з якою спілкувався просто на привіт-до побачення. Тобто, зажди вітався, де б не побачив. Ось, принципово проігнорувала мене і не привіталась, бо була з хлопцем і в якомусь товаристві. Я зробив те саме в іншій ситуації, привітався з іншими, тільки не з нею. І більше навіть не скажу привіт. Таких людей ненавиджу найбільше.

Приблизно така сама ситуація, як я пишу – і мені не відписують, але на такі речі я взагалі останній час не звертаю уваги. Не відписують – значить немає жодного інтересу. Буду так само робити, якщо вони колись напишуть до мене, тобто, коли будуть потребувати якоїсь допомоги.

Як знайти роботу в Польщі?

Головна проблема для мене зараз – це не написання диплому, який я маю захищати в вересні, а саме пошук роботи.

Яким чином шукати роботу в Польщі? Існує безліч сайтів, на яких можна висилати резюме до необхідних роботодавців. Так ось, проблема в тому, що на мене навіть не реагують, навіть не запросили на співбесіду жодного разу, хоча висилав безліч разів. Навіть одного разу робив такий експеримент – вислав резюме точно таке само, як і поляк, йому дзвонили, мені – ні. Можливо, відлякує те, що громадянство – українське. Та і диплом – теж, адже польського диплому я ще не маю (хоча це і моя проблема теж, бо міг би в червні вже захиститись). Висилав резюме навіть вже на такі вакансії, як продавець і т.д.

Тому я вирішив, що великого сенсу в тих різних сайтах немає. Потрібно або шукати на місці, наприклад пропонувати своє резюме, прийшовши безпосередньо на фірму, або мати знайомих, які і допоможуть знайти роботу.

Або відкрити власну справу, написати власний сайт, продавати якусь продукцію через Allegro, давати репетиції з російської/української мови і т.д. Є безліч можливостей, тільки я чомусь їх не використовую.

Не рекомендую шукати роботу через українських посередників. Зазвичай на такій роботі Вас оцінять, як другосортну робочу силу, і тому Ви будете отримувати меншу зарплату, ніж поляк, який буде робити таку само роботу. Або ж поляки просто відмовляються робити таку роботу. Крім того, Ви втратите багато грошей, адже за оформлення візи і влаштування на роботу часто доведеться заплатити фірмі-посереднику.

Немає жодних проблем вислати резюме на роботу, яка Вас цікавить, та і співбесіду можна пройти через Skype (маю знайому, яка так і зробила, і зараз має досить хорошу роботу У Польщі). На підставі цього отримаєте запрошення – і зробите собі легально візу.

Інший варіант – навчання. Студентську візу отримати досить легко, а з нею – місце в гуртожитку і знижки на транспорт і т.д. Не маєте карти поляка? Не розчаровуйтесь. Багато університетів пропонують безкоштовні місцядля іноземців. І часто залишається багато вільних місць. Тому, якщо хтось дійсно хоче, то вступить до вузу, отримає студентську візу, буде час знайти роботу і потім вже відкривати робочу візу або ж взагалі будучи студентом, можна зробити карту побиту. І навчатись зовсім необов’язково – Ви можете кинути навчання вже пысля першого семестру.

 

Сон уві сні

Вперше в житті мені приснився сон уві сні, при чому я був на 100% впевнений, що я прокинувся, а потім знову засинав. Хтось намагався мене розбудити, а я далі спав.

Коли ж я прокинувся насправді, то очевидно, що нікого і близько не було.

Найцікавіше в тому всьому, що перед цим я довго не міг заснути. Можливо, я так і не звик до нового місця проживання, а можливо щось мене постійно турбує.

Яскрава подорож Польща-Україна

Цього разу з-поміж інших варіантів я вирішив вибрати поїздку через blablacar.

Все виглядало суперово, по дорозі до нас приєдналось багато цікавих людей: дальнобійник, художниця, дівчата з Erasmus. Було весело і час злетів дуже швидко. Коли я їхав потягом чи автобусом, очевидно, що такої чудової атмосфери не було.

Перетнули кордон дуже швидко. Навіть жодних речей не перевіряли.

Але біда була не в цьому. За 17 км до Львова зіпсувалось авто, і, як виявилось, відремонтувати на місці було неможливо.

Очевидно, що даний вид транспорту я вибрав тільки тому, що я мав досить багато багажу. І ось в один момент нам потрібно було шукати попутку або будь-що інше, а сам автомобіль треба було дотягнути до сервісу. Дівчата з Erasmus’у зловили попутку досить швидко, я ж вирішив трохи почекати – може б і вирішилась проблема.

Нам допоміг якийсь львів’янин, який їздив без номерів) Допоміг дотягнути авто до сервісу, а нас підкинув до Львова. Звичайно, це був не акт щирої допомоги, тільки спосіб заробити якусь копійку. Але, щиро кажучи, його було шкода. І ще він казав, “ви охуєєте, бо мій двигун жере масло”. Запах і дійсно був жахливий. Задні двері мали такий жахливий стан, що я думав постійно, що випаду звідти ))) Але якось доїхали. По дорозі ми 2 рази зустрічали ДАІшників, які тільки сигналили, що означало “привіт”. Наш водій сказав, що це його знайомі. Хоча таке авто на вулицях – це справді небезпечно. І тут я зрозумів. Ми насправді в Україні.

Але інших варіантів не було. Мої спроби зупинити якесь авто були марними, хоча було видно, що я з багажем і наше авто зіпсувалось. Коли я питав у кількох людей, чи їдуть вони до Львова (15 км залишалось), ніхто навіть і не думав запропонувати допомогу. Прикро, нічого не скажеш.

І ось, я був нарешті у Львові і звідти до Житомира дістався вже автобусом. Моя виснажлива, але яскрава подорож закінчилась.

Але вже в неділю повертаюсь назад до Польщі. І мабуть, цього разу не через blablacar, а звиклим автобусом :)

Чому ми загубили мову?

Нещодавно я повернувся додому, так як маю невеличкі канікули.

Повернувся я з Польщі, де практично 99,9% мешканців спілкуються однією мовою – польською. Якщо ти чуєш українську, російську, англійську або якусь іншу – знай, це іноземець і аж ніяк не поляк.

Не розумію як, але полякам справді вдалось зберегти свою мову не зважаючи ні на що. Під впливом німецької, російської з польською мовою нічого не сталось. Я сам намагаюсь більше контактувати з поляками та європейцями, а не з колегами з СНД. Це дозволяє мені удосконалювати мою польську та англійську. Але українська всеодно для мене завжди була і залишається бути рідною.

І ось я йду вулицями Житомира і сподіваюсь почути свою рідну мову. Прислухаюсь до однієї особи, другої, третьої, десятої. Прогулюючись по центру міста, я, на жаль, ЖОДНОГО разу не почув української мови. Прийшов у спортзал. Чоловік 10 – і всі знову ж таки балакають саме російською. Всі спілкуються російською, а потім намагаються вважати себе українцями. Аби не сталося так, як в Білорусі. Тільки один мій знайомий із Білорусі спілкується білоруською, він же і розповідав, що приблизно 1-2% білорусів спілкуються рідною, якщо це так можна назвати, мовою. Зрозуміло, що за зовсім короткий час там залишиться тільки російська і жодної іншої.

Що стосується України, то ситуація теж не з найкращих. Очевидно, що всі проблеми теж зв’язані з мовою. Людям нав’язуються стереотипи. Мовляв, Вам заборонять російську мову, але в кінцевому випадку відбувається масова русифікація. Телебачення, радіо, газети, книжки – у всьому більший відсоток російського продукту.

Я намагаюсь не реагувати на це, але мені вкрай неприємно.

А українці за кордоном в значно більшій мірі зберігають українську мову, ніж ми, українці. Хоча я і писав раніше про діаспору в Гданську, де українська мова практично втрачена, але люди теж вважають себе українцями.

Народжені бути бідними

Одного дня українці збідніли в 3 рази. Такої трагедії не було за весь період існування незалежної України.

А саме, гривня почала катастрофічно падати, валюту неможливо було купити. А коли долар почав з’являтись на чорному ринку, то курс був вже далеко не 8 гривень за долар, а всіх 25. І навіть сьогодні в банках можна купити лише 100 доларів на день, і це при умові, що хтось їх здасть.

Отже, про омріяний автомобіль, квартиру або комп’ютер тепер залишилось тільки мріяти. Шалені відсотки по гривневих депозитах і постійні заклики з телевізору тримати свої гроші в гривнях зробили своє. Більшість українців тримали свої заощадження саме в гривнях. Всі сподівались, що таким чином ми підтримуємо національну валюту.

Та і в доларах, як виявилось, тримати гроші було небезпечно, але дуже багато банків просто “розвалились” під час кризи.  Найкращим варіантом зберегти свої гроші була (і залишається) купівля нерухомості, але для цього потрібна якась мінімальна сума, а депозит можна відкрити від 1000 грн :-) Інвестувати в бізнес ризиковано, але ліпше, ніж тримати гроші на депозиті.

Очевидно, втратили не тільки ті, хто тримав гроші в гривні, а й ті, хто отримує зарплату і досі в гривнях. Звичайно ж, зарплата залишилась такою самою, і в перерахунку на долари це просто смішні суми в порівнянні з тією ж Польщею, про яку я постійно пишу. Найбільш популярною є зарплата, наприклад у розмірі 100 доларів :-)

Але прогулюючись вулицями міста, я і далі бачу дорогі автомобілі, таке відчуття, що люди не стали жити бідніше. Як можна їздити на таких автівках отримуючи зарплату 100 доларів. Відповідь проста. Зарплату більшість отримують нелегально. Люди всіляко намагаються уникати сплати податків, адже жодної віри немає, що гроші підуть у правильне русло. Наприклад, громадський транспорт не оновлюється вже багато років, дороги не ремонтуються і т.д. І це все навіть не планується, то для чого платити ці податки? Можливо, 90% цих грошей просто вкрадуть, як і робили раніше.

Як повернути віру людей? На даному етапі це вже майже неможливо. Єдиний шанс для молодих людей – вивчити іноземні мови, поїхати на захід. Можливо, там буде ліпше.

Але пам’ятайте. Якщо ви народжені бути бідними, то мабуть нічого вже вам не допоможе. А хто вміє “крутитися”, то мабуть і в Україні зможе реалізуватись.

Двояке відчуття

Україна-Польща, Польща-Україна. Досить часто останній час змінюю своє місце перебування і важко зрозуміти, де мені краще :)

В Польщі я знайшов багато друзів. Не сказав би, що сильно до них прив’язаний, але все ж вони для мене щось значать. Так я в Україні останній час дуже рідко, то практично втратив всіх друзів тут. Робив це, можна сказати, свідомо, адже відомо, що з часом все забувається, і якщо не спілкуєшся, то контакти втрачаються взагалі. Єдиним способом комунікації зі старими друзями є соціальні мережі, але хочу сказати, що вже давно ні з ким не переписувався і відновлювати зв’язок мабуть вже і немає сенсу :(

Що мені подобається в Україні? Хоча заробляють тут мало, але і коштує все значно дешевше. Після Польщі ціни практично на все мене приємно дивують. Таке саме відчуття мають, наприклад, європейці, які приїжджають до Польщі. Що стосується всього іншого, то мало що змінюється з часом. Громадський транспорт поганої якості, дороги зруйновані, регулярні ремонти не проводяться і т.д. Бо, наприклад, в Катовіце, де я навчаюсь, все змінюється досить динамічно, і за тих 1,5 роки з того моменту, як я приїхав вперше, все змінилось колосально)

Але чи готовий я переїхати туди назавжди?

Все менше часу в мене залишається на роздуми. Роботу поки я не шукав, але судячи з відгуків моїх друзів, знайти що-небудь із зарплатою 1,5 тис. злотих там можна (більше 8 тис. грн, якщо перевести на наші гроші).

Але потрібно розуміти, що гуртожиток коштує 400 зл, і це ціна лише для студентів, для інших – доплата, здається 150зл. То в сумі виходить зовсім нецікаво, враховуючи, що умови не найкращі (це ціна за місце в кімнаті для 2-х осіб).

Якщо ж знімати житло особисто для себе, то потрібно лічити на 1000 злотих як мінімум. І залишається після цього зовсім мало :( Хіба що знімати квартиру разом з друзями, але ж все життя так жити не будеш. Тому потрібно буде шукати більш високооплачувану роботу, думаю це досить складно.

А взагалі в мене плани такі. Закінчити університет. Потім повернутись в Україну на літо, а вже з наступного навчального року відкрити новий напрямок навчання, і або навчатись, або ж шукати одразу роботу. І перший час жити в гуртожитку.

Але ще потрібно все здати і написати магістерську роботу. Це для мене буде ой як непросто. А ще 10 лютого маю досить складний екзамен, який мало осіб здає в першому терміні. Чи зможу я відшукати таку мотивацію, щоб поборотись і здати з першого разу? Не знаю, але сподіваюсь, що натхнення прийде. Час летить досить швидко і вдома мені не дуже хочеться вчитись…

Яка ж буде моя подальша доля, зрозумієте з наступних моїх записів. Буду сподіватись, що все буде добре. А Вам теж бажаю успіхів і всього найкращого ;)